Потоп. Том I

Й охопила його така злiсть, що аж зубами заскреготiв. Коли iхав, його аж трясло вiд гнiву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще бiльше.

Зайшов до iдальнi. На величезному столi догорала сальна лампадка червоним, димним свiтлом. Подув повiтря, що прийшло iз сiней, хитнув вогником так, що цiлу хвилину пан Анджей не мiг нiчого побачити. Лише коли миготiння заспокоiлося, побачив тiла, що лежали в рядочок пiд стiною.

– До смертi повпивалися, чи що? – занепокоiвся прибулець.

Потiм нетерпляче наблизився до першоi постатi скраю. Обличчя не мiг побачити, бо було занурене в тiнi, але по бiлому шкiряному поясi i по бiлому чохлу чекана впiзнав пана Углiкa i почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.

– Вставайте, сучi дiти! Вставайте!..

Але пан Углiк лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тiла, а за ним лежали й iншi. Нiхто не позiхнув, не затремтiв, не прокинувся, не хропiв. Тут пан Кмiциц помiтив, що всi лежать горiлиць, в однакових позах i якесь страшне передчуття вхопило його за серце.

Пан Анджей пiдбiг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець i пiднiс його до облич товаришiв.

Волосся заворушилося в нього на головi, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углiкa мiг упiзнати виключно по бiлому поясi, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тiльки величезнi вуса стирчали з цiеi жахливоi калюжi. Пан Кмiциц свiтив далi. Другий за чергою лежав Зенд iз вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклiв передсмертний жах.

Третiй у рядi був пан Раницький, повiки мав прикритi, а по цiлому обличчю розлилися бiлi, кров’янi та темнi цятки. Пан Анджей свiтив далi. Четвертим лежав пан Кокосiнський, котрого пан Кмiциц любив найбiльше серед усiх товаришiв, бо це був давнiй близький його сусiда. Цей волiв спати спокiйно, лише збоку, в шиi зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзi лежав велетенський пан Кульвець-Гiпокентавр iз жупаном, подертим на грудях, i посiченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врештi засвiтив у вiчi шостому, пановi Рекуцю, здалося йому, що повiки нещасного легко затремтiли вiд свiтла.

Прибулець поставив на пiдлогу каганець i почав легко трусити пораненого.

– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмiстр, – це я, Кмiциц!.. За повiками стало тремтiти й обличчя, очi та рот розтулялися та затулялися позмiнно.