Потоп. Том I

Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою i характер невгамовний також не змiнився настiльки через тi випадки, щоб про майбутне можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змiнити майбутне пана Анджея. Врештi, як могла би сказати людинi, котра утопила у кровi всю околицю, iменi котроi нiхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приiжджай, за трупи, пожежi, кров i людськi сльози вiддаю тобi свое кохання i свою руку».

Тому вiдписала йому iнше:

«Як я вам i казала, не хочу вас знати i бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би менi серце мало розiрватися.

Таких кривд, якi ви людям тут заподiяли, не оплачують нi маетками, нi грiшми, бо померлих воскресити не можна. Не заможнiсть ви втратили, а добре iм’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачае, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я ii аргументи вислухаю. А якщо таке нiколи не станеться, то й ви собi шукайте щастя деiнде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милiсть потрiбнiша».

Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потiм запечатала його перснем Бiлевичiв i сама винесла його посланцевi.

– Звiдки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напiвселянина-напiвслуги.

– З лiсу, панянко.

– А де твiй пан?

– Цього менi не можна казати. Але вiн звiдси далеко. Я п’ять днiв iхав, аж коня втратив.

– Ось тобi таляр! – подала Олюнька. – А чи твiй пан здоровий?

– Здоровий вiн юнак, як тур.

– А чи не голодуе? Не в бiдностi?

– Вiн заможний пан.

– Іди з Богом.

– Кланяюсь до нiг.

– Скажи пановi… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагае.

Чоловiк пiшов – i знову пливли днi, тижнi без звiстки вiд пана Кмiцица. Минали якось буденно, день вiд дня гiрший. Московське вiйсько Хованськогo щораз бiльше запруднювало Рiч Посполиту. Не враховуючи украiнських земель, найбiльшi в королiвствi воеводства: Полоцьке, Смоленське, Вiтебське, Мстиславське, Мiнське та Новомiське – вже були зайнятi.

Лише частина Вiленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтiйське староство дихали ще вiльними грудьми, але й вони з дня на день сподiвалися гостей.

Останнього щабля немочi, мабуть, досягла Рiч Посполита, що не могла вже чинити опiр саме тим силам, якими ранiше легковажила i з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили цi пiдтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гiдра.