Потоп. Том I

Так само було i в Литвi, де настав розбрат мiж Янушем Радзивiллом, великим гетьманом, i Госевським, гетьманом польним, i водночас пiдскарбiем Великого князiвства Литовського, що перейшов майже у вiдкриту вiйну. На бiк пiдскарбiя стали впливовi Сапеги, котрим здавна була сiллю в оцi могутнiсть дому Радзивiллiв. Їхнi прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, вiйсько на рiчцi Шкловцi втратив i краiну на грабунок вiддав, що бiльше, нiж добробуту Речi Посполитоi, жадав для свого дому права засiдати в сеймах Нiмецькоi iмперii, що навiть про удiльну корону замислився, що католикiв переслiдував…

І не раз уже доходило до зiткнень мiж партизанами з обох сторiн, нiби без вiдома керiвництва, ватажки, своею чергою, скаржилися до Варшави, розбрат iхнiй проявлявся i на сеймах.

На мiсцях же панувала сваволя та безкарнiсть, бо такий Кмiциц мiг бути впевнений в опiцi одного з цих магнатiв, лише б вiн на його бiк проти iншого став.

А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тiльки об замки спотикаючись, а загалом вiльно i без опору.

У таких обставинах всi в землi Ляуданськiй мусили жити настороженi й озброенi, особливо тому, що гетьманiв не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими вiйськами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймнi наiздами iх шарпали i доступ до ще вiльних воеводств гальмували. Окремо i Павел Сапега вiдсiч давав i славу собi здобував. Ян Радзивiлл, славетний воiн, саме iм’я котрого страх наганяло на ворога аж до програноi битви пiд Шкловом, отримав вiд цього навiть певну вигоду.

Госевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вождi набирали вiйська iз зимових квартир i звiдки тiльки могли, знаючи, що з весною вiйна розпалиться заново. Але вiйськ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воеводств було марне, бо його ворог розiгнав. «Треба було про це перед шкловською кампанiею подумати, – гомонiли госiвчани, – тепер уже запiзно». І таки було запiзно. Короннi вiйська прийти з допомогою не могли, бо всi опинилися в Украiнi у ще важчiй ситуацii проти Хмельницького, Шеремета i Бутурлiна.

Лише звiстки про доблесну боротьбу, що добiгали з Украiни, про здобутi мiста, про походи нечуванi, дещо бадьорили упалi серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою iмена коронних гетьманiв, а бiля них iм’я пана Стефана Чарнецького щораз частiше на людських устах з’являлося, але слава нi вiйська, нi допомоги додати не могла.