Потоп. Том I

Тож вдарила разом по струнах i, склавши губи «бантиком», заспiвала:

Не ходи до лiсу по гiлляцi,

Не вiр хлопцевi, як собацi!

Бо кожен хлопець отруту мае,

Скажи йому, стiй, якщо покохае.

Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радiсно i залементував:

– То всi хлопцi зрадники? А вiйськовi, моя добродiйко? Панна Терка сильнiше стулила вуста i заспiвала з подвiйною енергiею:

Часом гiршi за собаку, i ще гiршi за собаку!

– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

– Як же менi не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому вiйськовому стану так дошкульно дорiкають, я вiд сорому не знаю, куди очi сховати.

– Самi хочете, щоб я спiвала, а потiм мене на глум берете, – надулася Терка.

– Я критикую не спiв, а лише захищаю репутацiю вiйськових, – вiдказав на те лицар. – Щодо спiву, мушу визнати, що навiть у Варшавi такого вiдбiрного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки[25 - Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.

] одягти, то могли б навiть у Святого Яна спiвати, котрого катедральний костел i королiвство дуже шанують.

– А навiщо ii в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацiкавила згадка про Варшаву та королiвство.

– Бо там у хорi бiлоголовi не спiвають, а лише чоловiки та молодi хлопцi: однi товстими голосами, як жоден тур не зареве; iншi тонко, що i на скрипках тоншого не добудеш. Я чув iх багато разiв, коли з нашим великим i незабутнiм руським воеводою на вибори теперiшнього короля нашого iздили.

Вони справдi дивовижнi, аж душа з людини втiкае! Багацько там музикантiв: е Форстер, котрий славиться делiкатними руладами, i Капула, i Джан Батист, i Клерт, майстер до лютнi, i Марек, i Мiльчевський ввiчливо акомпонують. Вони всi, коли разом у костелi гукнуть, то нiби хор серафимiв наяву почув.

– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.

– А короля ви багато разiв бачили? – не вгавала Зоня.

– Так iз ним балакав, як iз вами. Пiсля берестейськоi баталii за голову мене обiймав.

Мужнiй вiн чоловiк i такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.

– Ми його навiть не бачивши любимо!.. А корону вiн постiйно носить на головi?

– Якби ж то щодня в коронi ходити! Залiзна була б тодi потрiбна голова. Корона собi в костелi лежить, вiд чого й авторитет ii зростае, а його величнiсть на головi чорний капелюх носить, дiамантами прикрашений, вiд яких сяйво на весь замок вiдсвiчуе.