Потоп. Том I

Усi пустилися дорогою помiж хатами, гримаючи у дверi, у вiкна та репетуючи що е сили:

– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кмiциц уже недалеко!

Учувши цi крики, люд висипав iз хат подивитися, що дiеться, а збагнувши, про що мова, i собi взялися репетувати: «Кмiциц недалеко! Панночку вкрав!» – i з цим вереском стрiмголов стрибали на шиi своiм коням або в оселi кидалися шаблi по стiнах у темрявi намацувати. Щораз бiльше голосiв повторювало: «Кмiциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, свiтло спалахнуло, почувся плач жiночий i гавкiт собачий.

Нарештi шляхта висипала на дорогу, хто кiнно, а хто пiшо. Над громадою людських голiв поблискували в тiнi шаблi, пiки, рогатини i навiть залiзнi вила.

Пан Володийовський окинув поглядом загiн, послав кiльканадцятьох у рiзнi боки, а сам iз рештою рушив уперед.

Вершники рухалися на чолi, пiшi йшли за ними, i потягнулися до Волмонтовичiв, щоб iз Бутримaми з’еднатися. Була десята година вечора, нiч ясна, хоч мiсяць ще не зiйшов. Тi шляхтичi, котрих тiльки-но з вiйни великий гетьман вiдiслав, зараз же зiмкнулися в ряди.

Іншi, переважно пiшi, йшли не так чiтко, брязкаючи зброею, теревенячи та голосно позiхаючи. Часом проклинали вражого пана Кмiцицa, котрий iх солодкого сну позбавив. Так дiйшли аж пiд Волмонтовичi, перед якими висунувся до них збройний вiддiл.

– Стiй! Хто iде? – почулися голоси з того загону.

– Гаштовти!

– Mи Бутрими, Домашевичi вже е.

– Хто у вас командуе? – спитав пан Мiхал.

– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.

– Маете якусь звiстку?

– До Любичa ii повiз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичi не йти.

– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як вiн там думае захищати? Адже Любич не фортеця?

– Силi, мабуть, довiряе. Людей при ньому з двiстi осiб! Імовiрно, хоче статки своi з Любичa забрати. У них е фiри i коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших iз вiйська, бо дуже вже вiльно вiн поводиться.

– Це добре! – зауважив пан Мiхал.

– Тодi вiд нас не втече. Скiльки маете рушниць?

– У нас, Бутримiв, е з тридцять, а в Домашевичiв – удвiчi бiльше.

– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей iз рушницями вирушить пiд вашою орудою захищати переправу на болотi – хутко! Іншi пiдуть зi мною. Про сокири не забувайте!

– Як накажете!

Зробився великий рух. Малий загiн подався пiдтюпцем до болота пiд командою Безногого.

Тим часом приiхало кiльканадцять Бутримiв, котрих ранiше послали за iншою шляхтою.