Потоп. Том II

Чим довше мiркував, тим яснiше iхню моторошнiсть бачив i щораз новi чорнi кути помiчав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батькiвщини. Аж врештi охопив його переляк i подив.

«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на головi.

– Не може бути! Мабуть, мене ще febris[2 - Febris (лат.) – лихоманка.] трясе! – зойкнув парубок. – Матiнко Божа, такого не може бути!..

«Слiпий! Дурний баламут! – зауважила його совiсть. – Чи не було краще за короля та вiтчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор.

Гей! Якби ж то мiг собi сказати: шведи проти батькiвщини, тому я проти них. Радзивiлл проти короля – я проти нього! Тодi б йому в душi прояснилося i стало прозоро! Тодi би зiбрав зграю зарiзяк з-пiд темноi зiрки та гасав iз ними, як циган на ярмарку, i шарпав би шведiв, i по животах iхнiх проiздив iз чистим серцем, iз чистою совiстю, купався би в славi, як у сонцi, став колись перед Олюнькою i промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae[3 - Захисник краiни (лат. ).], кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собi давати волю, не хотiла враз i цiлком визнати власну провину – то Радзивiлли його поплутали, Радзивiлли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честi та кохання.

Скреготнув пан Кмiциц зубами, простяг руки до Жемайтii, на якiй гетьман Януш сидiв, як вовк на трупi, – i заволав глухим вiд нестями голосом:

– Помсти! Помсти!

Вiн упав у вiдчаi на колiна посеред свiтлицi та заговорив:

– Присягаюся Тобi, Ісусе Христе, цих зрадникiв гнобити та плюндрувати!.

. Справедливо вогнем i мечем переслiдувати, поки маю пару в ротi, дихання в горлянцi та життя на свiтi! В цьому менi, Царю Юдейський, допоможи! Амiнь!

Аж тут йому якийсь внутрiшнiй голос зауважив:

– Вiтчизнi служи, помсту залиш на потiм!..

Очi пана Анджея палали гарячкою, губи мав спеченi i тремтiв увесь, як у лихоманцi. Руками махав i говорив сам собi вголос, ходив, навiть бiгав по кiмнатi, копав ногами тапчани, аж врештi впав iще раз на колiна.

– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволiти!

Тут долинув до нього гуркiт пострiлу, який лiсова луна вiдбивала вiд сосни до сосни, аж докотився, наче грiм, до хати.

Пан Кмiциц зiрвався, вхопив шаблю та вибiг у сiни.

– Що там? – спитав жовнiра, котрий стояв на порозi.

– Пострiл, пане полковнику!

– Де Сорока?

– Поiхав листи шукати.