Потоп. Том II

Так спливло десь iз пiвгодини. Дiдуган совався неспокiйно.

Раптом пан Кмiциц зупинився перед ним.

– Пане Кемлич, – сказав вiн, – де тут найближче стоять тi хоругви, якi проти князя вiленського воеводи збунтувалися?

Стариган заморгав пiдозрiло очима.

– Чи ваша милiсть хоче до них iхати?

– Я б попросив, щоб ви не питали, а вiдповiдали.

– Подейкують, що в Щучинi одна хоругва стоiть на квартирах, та, яка останнiм часом туди з Жемайтii перейшла.

– Хто так каже?

– Самi ж люди з хоругви.

– Хто там верховодить?

– Пан Володийовський.

– Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов i за мить повернувся з вахмiстром.

– Листи знайшлися? – спитав пан Кмiциц.

– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

– Ех, бiда, бiда! Можеш iти, Сороко. За цi листи, що ви погубили, мали б висiти. Можеш iти. Пане Кемлич, маете тут на чому писати?

– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дiдуган.

– Хоч би два аркушi та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собi складом всiлякого краму, але шукав довго.

– Чи листи е, чи iх немае, – гомонiв вiн, – гетьман не знае, що вони втраченi, i боятиметься, щоб iх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуцi. Хитрiсть на хитрiсть! Я погрожуватиму йому, що воеводi вiтебському iх пошлю. Це воно! На Бога надiя, що вiн цього налякаеться.

Подальшi його роздуми обiрвав старий Кемлич, котрий вийшов iз комори та повiдомив:

– Аркушiв е три, але немае пер i чорнила.

– Немае пер? А птаства жодного немае в лiсi? Хоч би з мушкета пiдстрелити.

– Є яструб, прибитий над шопою.

– Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосi пана Кмiцицa чулася нетерплячка i наче гарячка. За хвилину чоловiк повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо i взявся заточувати власним пугiналом[4 - Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.

– Гарна рiч! – сказав вiн, дивлячись на свiтло. – Але легше голови людям рiзати, нiж пера! А тепер потрiбне чорнило.

Сказавши це, вiдкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в кровi.

– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.

Стариган вийшов iз свiтлицi, а пан Анджей узявся писати.

«Залишаю службу у Вашоi свiтлостi, бо зрадникам i запроданцям не хочу бiльше служити.