Потоп. Том II

Не без того також мусить бути, щоб над вами якiсь вироки з давнiх часiв не тяжiли?

– Та вже так! – пiдтвердили Кoсмa та Дам’ян.

– Так i я думав. З яких ви сторiн?

– Ми тутешнi.

– Де батько ранiше жив?

– У Боровичку.

– Це його було село?

– У спiльнiй власностi з паном Копистинським.

– А що з ним сталося?

– Зарубали.

– І ви мусили втiкати вiд закону. Куцо з вами, Кемличами, на гiлляках закiнчите! Кат вам посвiтить, не може бути iнакше!

Тут дверi до свiтлицi рипнули й увiйшов старий, котрий нiс глечик меду i двi склянки.

– Ідiть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очiкуваннi, чи йому пан Анджей пити зi собою дозволить.

Але пан Кмiциц i сам пити не мiг, бо навiть розмовляв зi зусиллям, так йому рана болiла. Побачивши це, дiдуган озвався:

– Не йде мед на рану, хiба саму залити, щоб швидше згорiла. Ваша милiсть дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гiрше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

– Шкiра здерта, це нiчого! Куля по дотичнiй пройшла, але там напухло.

– Тому й болiтиме…

– Бо не бiльше двох днiв минуло. Матiнко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милiсть стрельнути.

– З чого робите такий висновок?

– Бо весь порох не встиг згорiти i зернята, як чорнушка, пiд шкiрою сидять. То вашiй милостi вже залишиться. Тепер хiба хлiба з павутиною прикласти.

– Не настав ще мiй час. Приготуйте хлiба з павутиною, пане Кемлич, i прикладiть якнайшвидше, бо я маю з вами побесiдувати, а щелепи ниють.

Стариган пiдозрiло зиркнув на полковника, бо в його серцi зачаiлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно вiдiбраних козаками, проте все одно заклопотався. Замiсив завчасу зволожений хлiб, а що павутини в хатi не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кмiцицa.

– Так краще, – визнав пан Анджей, – сiдайте, пане Кемлич.

– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сiдаючи на краечку лави та схиляючи неспокiйно свою сиву, розпатлану голову до пана Кмiцица.

Але пан Анджей, замiсть питати чи балакати, охопив голову руками i глибоко замислився. Пiсля цього пiднявся i став ходити по кiмнатi. Часом вiн зупинявся перед паном Кемличeм i споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками.