Потоп. Том II

Нi про що не питав, немовби нiчого не пам’ятав, очi мав широко розплющенi, бездумно дивився на лiсовi хащi, на шматки блакитного неба, що свiтлiло над головами мiж гущавиною, i на своiх товаришiв. Дивився так, як людина, котра прокинулася зi сну або протверезiла вiд сп’янiння. Шляхтич дозволяв, не кажучи анi слова, перев’язувати себе Сороцi, не стогнав, коли розв’язували бандажi. Схоже, зимна вода, якою вахмiстр обмивав рану, спричиняла йому приемнiсть, бо чоловiк часом усмiхався очима.

Сорока втiшав свого командира:

– Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться.

Дяка Боговi, що вас зберiг.

Надвечiр дурман став помiтно вивiтрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кмiциц глянув цiлком притомно й ураз спитав:

– Звiдки тут такий шум?

– Який шум? Немае нiчого такого, – вiдказав Сорока.

Либонь, шумiло тiльки в головi пана Анджея, бо вечiр був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими вiдблисками лiсовi сутiнки й облямовувало червонi пнi сoсeн.

Вiтру не було, i лише де-не-де з лiщини, берiз i грабiв спадало листя на землю або полохливий звiр спричиняв легке шелестiння, утiкаючи в глибини бору вiд подорожнiх.

Вечiр був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо вiн кiлька разiв повторив:

– Ваша свiтлосте! Мiж нами не на життя, а на смерть!

Стемнiло нарештi вже повнiстю i Сорока подумав було про нiчлiг, але мандрiвники увiйшли в мокрий дрiмучий лiс i грязюка захлюпала пiд копитами. Тому iхали далi, щоб дiстатися до високих i сухих галявин.

Їхали годину i двi, не маючи змоги пробратися крiзь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зiйшов повний мiсяць. Ураз Сорока, котрий iхав попереду, зiстрибнув зi сiдла й узявся пильно розглядати лiсовий грунт.

– Конi тут пройшли, – зауважив вiн, – видно слiди на багнюцi.

– Хто б мiг тут проiздити, якщо жодноi дороги немае? – здивувався один iз жовнiрiв, котрi пiдтримували пана Кмiцицa.

– Але слiди е, i цiла купа! Он там, мiж соснами, виднiються, як на долонi.

– Може, худоба ходила.

– Нi, неможливо. Не час на лiсовi пасовища, виразно видно копита, якiсь люди точно тут проiздили. Добре було б хоч би будку лiсника знайти.

– Ну, то iдьмо слiдом.

– Поiхали!

Сорока знову стрибнув на коня, i загiн рушив. Слiди копит на торф’янистому грунтi були дуже чiткi, а деякi, наскiльки при свiтлi мiсяця можна було зробити висновок, були цiлком свiжими. Проте конi западалися до колiн i навiть вище.