Потоп. Том II

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсошi.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власнi люди старостою, i вiн сам себе так називав у важливiших оказiях.

Але Юзва Бутрим остовпiв, побачивши, з якою високою особою мае справу, тому скинув шапку i промовив лагiдним голосом:

– Вiтаю, ясновельможний пане. У темрявi не можна гiднiсть розпiзнати.

– Чиi ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданцi, з хоругви давнiшоi бiлевичiвськоi, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною i з iншими полковниками, котрi з Жемайтii прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утiшений пан староста. – І якi ж це полковники е з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелiчив пан Бутрим, – але його паралiч дорогою розбив, е пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуськi.

– Якi Скшетуськi? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один iз них не пан Скшетуський iз Бурця?

– Не знаю, звiдки вiн, – вiдрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.

– Ой лишенько! Та це мiй пан!

Тут помiтив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук iз вуст пана старости, тому додав:

– Мiй пан кум, я хотiв сказати.

Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справдi першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.

Тим часом у пановi Кмiцицу, котрий сидiв у темному кутку примiщення, думки одна за другою заметушилися в головi.

Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грiзного чолов’яги i рука мимоволi хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанiйцiв, а його самого особистим був ворогом. Давнiй пан Кмiциц наказав би його в цю мить схопити i кiньми волочити, але теперiшнiй пан Бабинич перемiг. Тому неспокiй його охопив вiд думки, що якщо шляхта його впiзнае, можуть звiдси виплисти розмаiтi для подальшоi подорожi й усiеi мiсii неприемностi. Вiдтак вирiшив не датися впiзнати i щораз глибше засувався в тiнь. Врештi оперся лiктями об стiл i охопив голову руками, i став вдавати, що дрiмае.

Водночас шепнув Сороцi, котрий сидiв поруч:

– Іди до стайнi, нехай конi будуть напоготовi. Ми iдемо на нiч!

Сорока встав i вийшов.

Пан Анджей вдавав далi, що дрiмае. Рiзноманiтнi спогади почали йому лiзти в голову. Цi люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавне минуле, яке, як сон, звiялося.