Потоп. Том II

Пан Кмiциц не витримав i зареготав щирим i веселим смiхом, аж йому всi зуби заблистiли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнiв незнайомець i насупив брови.

– Це вiд бажання отримати таку службу.

Але панок зовсiм уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, i зважайте, з ким спiлкуетесь, щоб кутi меду не передати.

– Нехай ваша вельможнiсть вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справдi не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян iз Вонсошi, – промовив iз гордiстю.

Пан Кмiциц уже вiдкривав рота, щоб назвати свое вигадане прiзвище, але Бiлоус квапливо зайшов до свiтлицi.

– Пане комен…

Жовнiр тут же замовк пiд грiзним поглядом пана Анджея, сторопiв, глибоко вдихнув i врештi випалив напружено:

– Прошу пана, там якiсь люди iдуть.

– Звiдки?

– Зi Щучинa.

Тепер пан Кмiциц трохи збентежився, але хутко повернув собi самовладання, i звелiв:

– Треба бути уважним. А багато людей iде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготовi. Можете йти!

Як тiльки жовнiр вийшов, вiн звернувся до пана Рендзянa з Вонсошi та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них iдете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пiзно, але доведеться iх зустрiти.

– Я б також волiв шведiв, нiж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто iде з кiньми, мусить мати зброю i бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоiть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’iзд.

Перш нiж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зi шведами пiд боком важко спокiйно всидiти.

Почувши це, пан Анджей завертiвся по кiмнатi i сiв у найтемнiшому ii кутку, де навiс димаря кидав густу тiнь на рiг столу. Тим часом зi сiней почувся тупiт i фиркання коней i за хвильку кiлька людей зайшли в примiщення.

Той, хто йшов на чолi, був велетенський чоловiк, вiн стукав дерев’яною ногою в незакрiпленi дошки, якими свiтлиця була встелена.

Пан Кмiциц глянув на нього i серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав вiн, зупинившись посеред кiмнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашоi милостi.

– Для коней корму!

– Немае в мене фуражу, хiба пани подiляться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa i конюхiв. – Чиi ви люди? – спитав пан Рендзян.