Потоп. Том II

Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Марiе! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня i помчав, а ми його вiдвели сподiваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Вiдпустили зрадника на волю. Не мiй розум дiзнаватися, що вони там вичитали, але я б його не вiдпустив.

– А що ж у цьому листi було? – зацiкавився орендар iз Вонсошi.

– Не знаю, що там було. Але видаеться менi, що мусили бути ще рiзнi офiцери в руках князя воеводи, котрих вiдразу наказав би розстрiляти, якби йому пана Кмiцицa стратили.

До того ж, може, наш полковник i слiз панни Бiлевичiвни пожалiв, бо вона знепритомнiла, що заледве змогли ii до тями привести. У будь-якому разi, не смiю я казати, але погано сталося, бо цей чоловiк чимало лихого накоiв, чого б навiть сам Люципер не посоромився. Вся Литва вiд нього плаче, а скiльки вдiв, скiльки сирiт, скiльки бiдноти на нього нарiкае, лише Боговi вiдомо! Хто його вб’е, матиме заслугу на небi i перед людьми, нiби скаженого собаку вбив!

Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панiв Скшетуських i на хоругви, що стоять на Пiдляшшi.

– З провiантом важко, – розповiдав пан Бутрим, – бо маетки князя гетьмана вщент уже розiбрали, нi людинi, нi коневi навiть на зуб у них нiчого не знайти, а що е шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтii, сидить. Тож вирiшили полковники, щоб по сто коней роздiлитися, i за милю або двi один вiд одного стояти.

Але як прийде зима, не знаю, що буде.

Пан Анджей, котрий слухав досi терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер i вже рота було вiдкрив, щоб зi свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких подiлених поодинцi рукою повибирае, як ракiв зi сака».

Але в цю мить дверi вiдчинилися i в них постав Сорока, котрого пан Кмiциц послав, аби коней у дорогу приготували.

Свiтло з грубки падало на вiдверто суворе обличчя вахмiстра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, пiсля цього звернувся до пана Рендзянa:

– Чи це вашоi вельможностi чоловiк?.. Я його звiдкiлясь знаю!

– Нi, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кiньми на ярмарок iде.

– А куди ви iдете? – спитав Юзва.

– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.

– А де це?

– Бiля П’ятницi.