Потоп. Том II

Юзва також, як ранiше пан Кмiциц, визнав невчасним жартом цю вiдповiдь i насупив брови:

– Вiдповiдайте, коли питають!

– Яким правом питаете?

– Можу вам його довести: бо мене на роз’iзд послали, щоб роздивився, чи немае пiдозрiлих людей в околицi. І бачиться менi, що е, якщо не хочуть сказати, куди iдуть!

Пан Анджей, остерiгаючись, щоб якась сварка з цiеi балачки не виникла, промовив, не висуваючись iз темного закутка:

– Не сердiться, пане жовнiре, бо П’ятниця i Субота такi ж мiста, як i iншi, в яких на осiннiх ярмарках коней продають.

Якщо не вiрите, то пана старосту спитайте, вiн мусить про це знати.

– Справдi! – пiдтвердив пан Рендзян.

На це пан Бутрим зауважив:

– Якщо так, то це зовсiм iнша рiч. Але навiщо вам у цi мiста iхати? Ви можете i в Щучинi коней збути, бо нам iх дуже бракуе, а тi, що ми в Пiльвiшкaх захопили, нi до чого не придатнi, бо всi заiждженi.

– Кожен iде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаемо, – вiдповiв пан Кмiциц.

– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити i з язиком до них iздити.

– Дивно менi все це, – зауважив орендар iз Вонсошi. – Цi люди на шведiв намовляють, а тим часом дуже вже iм кортить до них потрапити.

Тут вiн звернувся до пана Анджея:

– І ви також не дуже-то схожi на конюха, бо i коштовний перстень на руцi я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.

– Якщо вiн вам так приглянувся, можете його в мене вiдкупити, бо я два орти[7 - Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст.

ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.] за нього в Ленгу заплатив, – запропонував пан Кмiциц.

– Два oрти?.. Тодi вiн навряд чи щирий, але вдала iмiтацiя. Покажiть, будь ласка!

– Вiзьмiть, ваша вельможносте!

– А самi не можете пiдiйти?.. То я маю пiдходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось менi здаеться, що ви обличчя свое хочете затаiти!

Почувши це, Юзва не сказав нi слова, лише пiдiйшов до грубки, витягнув палаючу головешку i, тримаючи ii високо над головою, пiшов прямо до пана Кмiцицa й освiтив його обличчя.

Пан Анджей звiвся в одну мить на весь зрiст i якийсь час вони дивилися один одному у вiчi. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячi iскринок по дорозi.

– Ісусе, Марiе! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кмiциц!..

– Так, це я! – пiдтвердив пан Анджей, збагнувши, що бiльше не вдасться критися.