Потоп. Том II

Слуги пана Рендзянa також приперлися у примiщення зi шаблями та штурмакaми[8 - Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.]. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливостi супротивникiв розпiзнати, бо ляуданцi не носили жодних одностроiв. Тому в метушнi дiставалося хлопцям старости i вiд одних, i вiд других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпiзнати пана Кмiцицa i вказати його для пострiлу, але при слабкому освiтленнi скiпки пан Анджей постiйно зникав йому з очей.

То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темрявi.

Опiр iз боку ляуданцiв слабнув кожноi митi, так пригнiтило iх падiння Юзви i жахливе iм’я пана Кмiцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемiстився позаду бiйцiв iз цебром води у руцi та хлюпнув у вогонь. У примiщеннi запанувала суцiльна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тiсну, що лише п’ястуками могли колошматитись.

За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання i безладний тупiт чобiт. Вiдтак через вибитi дверi вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданцi, а ще за ними – пана Кмiцица.

Розпочалася метушня в сiнях, у дворi та шопi. Пролунало кiлька пострiлiв, потiм вереск та iржання коней. Закипiла битва вже бiля пiдвод пана Рендзяна, пiд якi його челядь поховалася, ляуданцi також шукали пiд ними схрону, i тодi тi, що вже там затаiлися, прийнявши iх за нападникiв, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вiстря своеi шаблi мiж спицi вoзу i колючи наослiп людей, котрi ховалися пiд ним.

– Стiйте! Здаемося! – заверещало кiлька голосiв.

І челядь iз Вонсошi взялася викидати з-пiд фiри шаблi та штурмаки, потiм i iх самих повитягали за голови молодi Кемличi, аж старий гукнув:

– До пiдвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возiв!

Молодi не стали третього наказу чекати, кинулися вiдстiбати попону, з-пiд якоi випиналися опуклi боки скринь.

Вже почали i скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кмiцицa:

– Анi руш!

І пан Анджей, пiдсилюючи рукою наказ, почав iх бити пласким боком закривавленоi шаблi. Кoсмa i Дам’ян поспiшно вiдскочили вбiк.

– Ваша милосте! Хiба не можна? – спитав покiрно старий.

– Геть! – крикнув пан Кмiциц.