Потоп. Том II

– To ти iхнiй?

– Був iхнiй, перш нiж вони на вiйну пiшли.

– На яку вiйну?

– Чи я знаю, чоловiче. Пiшли далеко, ще торiк, а повернулися влiтку.

– А чий ти тепер?

– Це королiвськi лiси.

– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?

– Королiвський лiсничий, панiв родич, котрий iз ними цих коней приводив, але вiн як iз ними поiхав, так бiльше й не повертався.

– А гостi якiсь тут у панiв бували?

– Сюди нiхто не потрапить, бо багно довкола i лише один перехiд. Дивно менi, чоловiче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

Сорока хотiв одразу ж вiдповiсти, що i цi лiси, i цей перехiд вiн знае добре, але, помiркувавши, вирiшив за краще змовчати, натомiсть спитав:

– А великi цi бори?

Чолов’яга не второпав запитання.

– Тобто?

– Далеко йдуть?

– Ой! Та хто iх там пройшов: однi закiнчуються, iншi починаються, i лише Господь Бог знае, де iх немае. Я там не був.

– Гаразд! – приязно вiдповiв Сорока.

Сказавши це, вiн наказав хлоповi повернутися, а сам завернув до хати.

Дорогою мiркував, як йому краще вчинити, i вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись вiдсутнiстю господарiв халупи, забрати коней, як своiх, i з табуном утiкати. Здобич була цiнна, i конi дуже припали до серця старому жовнiровi, але за мить вiн таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далi робити? Багно навколо, один вихiд – як на нього натрапити? Випадок iм допомiг, але ще раз може не статися. Йти слiдами копит не було сенсу, бо цi мешканцi мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слiдами фальшивих дорiг i зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото.

Сорока добре знав промисел людей, котрi конi крадуть або здобич беруть.

Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

– Але ж я дурень! – сказав вiн. – Та я вiзьму хлопа на мотузку i звелю випровадити нас на дорогу.

Враз вояк аж затрясся пiсля останньоi фрази.

– На дорогу? Але ж там князь i погоня.

«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собi подумки старий стрiляний горобець iз такою печаллю, немовби цi конi змалку ростив.

– Не може бути iнакше, таки скiнчилося наше щастя. Краще сидiти в хатi, поки пан Кмiциц не одужае, сидiти з волi мешканцiв або всупереч iй, а що потiм буде, то вже полковника проблема».

Так мiркуючи, вахмiстр повернувся в оселю. Жовнiри пильнували при дверях i хоч бачили здаля лiхтар, що миготiв у темрявi, той сам, iз яким Сорока i смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш нiж пустили iх до хати.