Потоп. Том II

Вахмiстр дав вказiвку, щоб вартовi змiнилися пiсля опiвночi, сам же опустився на тапчан бiля пана Анджея.

У хатi зробилося тихо, лише цвiркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглiй коморi мишi шарудiли в купi непотребу. Час вiд часу хворий прокидався i марив, либонь, у гарячцi, бо до вух Сороки долiтали безладнi його слова:

– Ваша величносте, вiдпустiть. Вони зрадники. Всi iхнi таемницi викрию. Рiч Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

Сорока пiднявся на тапчанi i дослухався, але хворий, зойкнувши раз i ще раз, засинав, а потiм знову прокидався i кликав:

– Олюнько! Олюнько, не гнiвайся!.

.

Лише близько пiвночi вiн повнiстю заспокоiвся i мiцно заснув. Сорока також задрiмав, але скоро його розбудив тихий стукiт у дверi оселi.

Досвiдчений жовнiр розплющив очi негайно ж i, схопившись на рiвнi ноги, вийшов iз хати.

– А що там?

– Пане вахмiстр, смолокур утiк.

– До ста чортiв! Та вiн нам сюди розбiйникiв приведе.

А хто його пильнував?

– Бiлоус.

– Я пiшов iз ним напоiти наших коней, – виправдовувався Бiлоус. – Наказав йому вiдро тягнути, а сам шкапу тримав.

– І що? У криницю стрибнув?

– Нi, пане вахмiстре, лише помiж колод, що iх бiля криницi купа лежить нарубаних, i в корчi. Я впустив коней, бо хоч би й розбiглися, то тут е iншi, i побiг за ним, aлe в першому ж долi застряг. Нiч, темно, лобуряка мiсце знае, то й помчав. Трясця його матерi!

– Наведе вiн нам сюди чортяк, ой наведе.

Щоб його блискавки били!..

Вахмiстр змовк, але за мить продовжив:

– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якоi митi банда надiйти може.

І подаючи приклад iншим, сам засiв на порозi халупи з мушкетом у руцi, жовнiри ж посiдали бiля нього, то балакаючи мiж собою тихцем, то пiдспiвуючи впiвголоса, то прислухаючись, чи помiж нiчних вiдголосiв бору не вчуеться тупiт i фиркання коней, що наближаються.

Нiч була погожа та мiсячна, але галаслива. У лiсових глибинах кипiло життя.

Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грiзнi ревiння оленiв. Вiдголоси цi, короткi, храпливi, сповненi гнiву та запеклостi, лунали звiдусiль, в усiх частинах лiсу, в глибинах i ближче, часом близько, тут же, майже за сто крокiв за хатою.

– Якщо вони пiдiйдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Бiлоус.

– Гей! Цiеi ночi вже не прийдуть. Перш нiж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив iнший жовнiр.