Потоп. Том III

– Менi здаеться, що лестощами можна бiльше домогтися. Той магнат iз розумом не дуже товаришуе i саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише вiд нього залежить мир у Речi Посполитiй, якось йому втовкмачити, що лише вiн може вберегти ii вiд вiйни, нещасть, усiляких потрясiнь i майбутнiх нещасть, але це якщо вiдкрие ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замостi, а iнакше – нiяк!

– Залишаться гармати як останнiй аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замостi вiдповiсти.

Важких гармат мають iз надлишком, а нам доведеться своi ще пiдтягати. А коли вiдлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що пiхота у фортецi вишколена, але кiнноти iм бракуе.

– Кавалерiя тiльки в чистому полi потрiбна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому мiг би одну-двi хоругви йому на пiдмогу прислати.

– Ваша милiсть однi завади бачить.

– Але весь час вiрю в щасливу зiрку вашоi королiвськоi величностi, – не полiз далеко по слово пан Сапегa.

Пан Ян мав слушнiсть, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерiю, необхiдну до роз’iздiв i захоплення язикiв.

Щоправда, пан Замойський i своеi мав досить i зовсiм допомоги не потребував, але каштелян киiвський двi хоругви, якi найбiльше постраждали пiд Големб’ем, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортецi послав, аби тi могли вiдпочити, вiд’iстися i коней потомлених замiнити. У Замостi прийняв прибульцiв пан Собiпан привiтно, а коли дiзнався, якi славетнi жовнiри до нього прийшли, то до небес iх возносив, дарами осипав i щодня до столу свого запрошував.

Нiхто не зможе описати радiсть i зворушення княгинi Гризельди, котра взрiла панiв Скшетуськогo та Володийовськогo, давнiх полковникiв ii видатного чоловiка. Упали iй до нiг обое, зворушливi сльози вiд зустрiчi улюбленоi панi проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скiльки ж спогадiв було пов’язано з ними з давнiх лубенських часiв, коли ii чоловiк, слава та любов народу, сповнений сил, володiв величезною дикою краiною, й як Юпiтер, одним супленням брiв сiяв страх мiж варварами.

Такi це недавнi часи, але де вони? Тепер магнат у могилi, краiну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищi щастя i величi, смутком живучи та молитвою.

У тих спогадах солодке з гiрким настiльки перемiшалося, що думки всiх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давне життя, про мiсця, яких вже не побачать iхнi очi, про давнi вiйни, врештi-решт i про теперiшнi часи поразок i Божого гнiву.