Потоп. Том III

Тому щодня за столом усi слухали, а пан Заглобa розповiдав про давнi та новiшi часи, про вiйни з козаками, про зраду Радзивiллa, про те, як пана Сапегу в люди вивiв.

– Я йому порадив, – казав лiтнiй шляхтич, – щоб насiння конопель у кишенi носив i потрохи споживав. То вiн так до того звик, що тепер щоразу зернину виймае, вкине до рота, розгризе, серединку з’iсть, а луску виплюне. Уночi, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навiть найближчi не впiзнають.

– Справдi? – не повiрив староста калуський.

– Бо в коноплi олiя мiститься, тому i в головi ii прибувае.

– А щоб вас… – вилаявся один iз полковникiв. – Tа це в животi олii прибувае, а не в головi.

– Est modus in rebus![4 - Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!] – фiлософськи зауважив пан Заглобa. – Потрiбно якнайбiльше вина пити. Тодi олiя, як легша, завжди буде вгорi, а вино, яке i без цього вдаряе в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дiю. Цей секрет я вивiдав у Лупула, молдавського господаря, пiсля котрого, як вам вiдомо, хотiли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажае, щоб господарi не мали потомства, виставив менi умову, на яку я погодитися не мiг.

– Вам, мабуть, довелося, прiрву конопляного насiння з’iсти, – зауважив пан Собiпан.

– Не було потреби, але вашiй гiдностi вiд щирого серця раджу! – вiдрiзав пан Заглобa.

Почувши цi смiливi слова, дехто злякався, щоб iх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотiв показати, усмiхнувся лише i спитав:

– А соняшниковi зернята не можуть коноплянi замiнити?

– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олiя важча, тому потрiбно пити мiцнiше вино, нiж те, яке ми зараз п’емо.

Пан староста второпав, про що мова, розпалився i зараз же наказав найкращих вин принести. Пiсля чого втiшилися в серцях усi й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нiкому й слова сказати не давав.

Розповiдав про битву пiд Голомб’ем дуже детально, в якiй себе дуже добре проявив, врештi, служачи в ляуданськiй хоругвi, не мiг вчинити iнакше. А що вiд шведських вiйськовополонених, котрi служили в полку Дюбуа, дiзналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе i за цю смерть вiдповiдальнiсть.

– Цiлком iнакше б ця битва пiшла, – торочив вiн, – якби не те, що я напередоднi до Бaрaнoвa, до тамтешнього канонiка, поiхав.