Потоп. Том III

Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’iзд, а й навiть цiлий полк не мiг вiд головних шведських сил хоча б на двi години вiдлучитися, бо вiдразу ж пропадав без слiду, а бранцi, котрi потрапляли в селянськi руки, вмирали в жахливих муках.

Даремно Карл-Густав по селах i мiстах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброеного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримае вольностi та землю в довiчне володiння. Селяни на рiвнi зi шляхтою та мiщанами потягнулися до лiсiв. Люди з гiр, люди з глибоких пущ, люди з лугiв i полiв укоренилися в лiсах, робили засiдки проти шведiв на дорозi, нападали на меншi залоги, вирiзали до ноги роз’iзди.

Цiпи, вила та коси не гiрше за шаблi шляхти напилися шведськоi кровi.

Тим бiльший гнiв наростав у серцi Карла, що ще кiльканадцять мiсяцiв тому так легко ця краiна йому пiддалася, а тепер не мiг второпати, що сталося, звiдки цi сили, звiдки цей опiр, звiдки ця страшна вiйна не на життя, а на смерть, кiнця якоi вiн не бачив i прогнозувати його не брався.

Часто також вiдбувалися наради в шведському таборi.

З королем перебували брат його Адольф, принц бiпонтiйський, котрий командував вiйськами, Роберт Дуглас, Генрiх Горн, родич того, котрого пiд Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, i той самий Мiллер, котрий бiля пiднiжжя Ясноi Гури славу свою вiйськову втратив, i Ашемберг, котрий кавалерiею найкраще командував, i Гаммершильд, котрий гарматами завiдував, i старий розбiйник, маршал Арвiд Вiттемберг, котрий шкуродерствами своiми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлiйська недуга допiкала, а також Форгель i багато iнших. Це все були полководцi, котрi вмiли здобувати мiста, а в полi поступалися лише королiвському генiю.

Вони в душi боялися, щоб усе вiйсько з королем не загинуло, труднощами, браком провiанту та польською затятiстю зморенi. Старий Вiттемберг вiдверто вiдмовляв короля вiд цього походу.

– Як можна, ваша величносте, – переконував вiн, – ганятися аж у руськi землi за ворогом, який нищить усе по дорозi, сам невидимим залишаючись? Що тут вдiеш, якщо коням не лише сiна чи вiвса, але навiть соломи зi стрiх бракуе, а люди вiд голоду попадають? Де тi вiйська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б вiдгодуватися та стомленим тiлам своiм дати перепочинок? Я не порiвнюю себе з вашою величнiстю, але якби я був Карлом-Густавом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колiю такоi вiйни не ставав би.