Потоп. Том III

Знав i вiн про амбiцii пана Любомирського, тому не сумнiвався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостiйно дiятиме, хоч би це навiть шкоду Речi Посполитiй завдало б.

Тому суворе його обличчя спохмурнiло, i став военачальник бороду свою скубати.

– Ого! – шепнув Яновi Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гiрке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось i клюне.

Утiм пан Чарнецький озвався:

– Треба, щоб хтось iз вас iз листом вiд мене до пана Любомирського поiхав.

– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитiший, тим краще.

Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo i знову прошепотiв:

– Вже i крiзь нiс промовляе, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправдi мав срiбне пiднебiння, бо його власне куля багато рокiв тому пiд Бушею вибила. Тому коли вiн був зворушений, розгнiваний i неспокiйний, то завжди промовляв рiзким i деренчливим голосом.

Тепер вiн звернувся до пана Заглоби:

– А може, й ви з паном Скшетуським поiхали б?

– Охоче, – погодився пан Заглобa.

– Якщо я чогось не доб’юся, то нiхто не доб’еться. Врештi до такого великородного шляхтича вдвох буде солiднiше.

Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду i промовив немовби сам до себе:

– Великородний! Великородний!

– Цього нiхто пановi Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

А пан Чарнецький брови насупив:

– Рiч Посполита й сама велика, а родiв вiдповiдно до неi немае великих, малi лише, i бодай би земля поглинула тих, хто про це забувае!

Замовкли всi на таку сильну промову, пiсля якоi пан Заглобa помовчав i сказав:

– Вiдповiдно до всiеi Речi Посполитоi, звiсно!

– Я також не iз солi вирiс, i не з рiллi, лише з того, що менi болить, – oзвaвся пан Чарнецький.

– А бiль цей залишили менi козаки, котрi ось рота прострелили. А тепер болить менi швед, i тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи менi, Боже!

– І ми допоможемо кров’ю нашою! – пiдтримав пан Поляновський.

Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гiркоту, яка пiднялася йому в серцi вiд думки, що амбiцii пана маршалка можуть йому в порятунку вiтчизни нашкодити, врештi-решт заспокоiвся i промовив:

– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.

Ян Скшетуський i пан Заглобa пiшли за ним, а через пiвгодини сiли на коней i поiхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звiстки, що саме там зупинився пан маршалок iз вiйськом.