Потоп. Том III

Тим часом пану Чарнецькому прислав король двi кавалерiйськi хоругви, повнiстю спорядженi, i водночас листа, що незабаром гетьмани з основним вiйськом прибудуть, а вiн сам iз рештою пiхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочi й iмператором. Пан Чарнецький втiшився незмiрно цiею звiсткою, i коли вранцi наступного дня шведи вирушили далi, в клин мiж Вiслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:

– Розставленi сiтi, риба в матню йде.

– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий iм на сопiлцi грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, i витягнув вершу на берег.

Тi лише скакали, а вiн узявся iх кием перiщити i примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».

На це пан Чарнецький зауважив:

– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський пiдiйде зi своiм вiйськом, яке п’ять тисяч налiчуе.

– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.

– Приiхало сьогоднi трохи пiдгiрськоi шляхти, – озвався пан Заглобa.

– Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами вiн iде, але чи захоче з нами з’еднатися, чи на свою руку воювати, то вже iнша рiч!

– А це чому ж? – поцiкавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.

– Бо це чоловiк надзвичайно амбiцiйний i слави спраглий. Я знаю його багато рокiв i був його довiреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворi кракiвського каштеляна Станiслава. Фехтування у французiв та iталiйцiв навчався i дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепнi i жоден iз них менi не рiвня.

Ми заклались, i я iх сiмох одного за одним розбив. Надалi вiн у мене вчився не лише фехтування, а й военного мистецтва. Почуття гумору йому вiд природи бракуе, вiн тупуватий трохи, але все, що вмiе, то це вiд мене.

– То ви такий майстер? – не повiрив пан Поляновський.

– Exemplum: пан Володийовський, другий мiй учень. З цього я маю справжню втiху.

– А це правда, що ви Свено зарубали?

– Свено? Отакоi.

Якби таке комусь iз вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусiдiв запрошував, щоб iм за нагоди все розповiсти, але менi про таке байдуже, бо якби я хотiв прославитися, то мiг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаете, не змiг би? Хай скажуть тi, хто мене знае.

– Дядько змiг би! – пiдтвердив Рох Ковальський.

Пан Чарнецький не чув закiнчення цiеi балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився.