Потоп. Том III

Хвилину бездумно спостерiгав за втiкачем, потiм закотився, як п’яний, сiв на дорозi i заревiв, як ведмiдь. А король вiддалявся все бiльше, бiльше, бiльше!.. Врештi став меншати, танути i зовсiм зник у чорнiй хащi лiсу.

Тут iз криками та вересками пiдбiгли товаришi Рохa. Було iх iз п’ятнадцятеро, котрим ще не впали конi. Один iз них тримав королiвський капшук, iнший капелюха, на якому чорне пiр’я страуса було дiамантами заколене. Обое кинулися до пана Ковальського:

– Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливостi вам належить!

Іншi також не вгавали:

– Чи знаете ви, за ким гналися? Знаете, кого переслiдували? Та це був сам Карл!

– Заради бога! Скiльки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви.

Незмiримою славою вкрилися, пане кавалере!..

– А скiльки рейтарiв поклав, перш нiж за самим королем кинувся!

– Мало цiею шаблею Рiч Посполиту одним махом не врятував!

– Берiть капшук!

– Берiть капелюх!

– Хороший був кiнь, але десять таких за цi скарби купити зможете!

Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився i вигукнув:

– Я Ковальський, а це панi Ковальська.

Йдiть до чорта!

– Розум йому затьмарився! – загомонiли вершники.

– Коня менi дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.

Але вони взяли його пiд руки i, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утiшаючи дорогою.

– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дiсталося вже цьому вiктору, цьому пiдкорювачу стiлькох держав, мiст i вiйськ!.

.

– Хa! Хa! Дiзнався, якi з полякiв кавалери!

– Обридне йому в Речi Посполитiй. Земля горить йому пiд ногами!

– Слава Роху Ковальському!

– Слава! Слава видатному лицарю! Взiрцю для всього вiйська!

І стали дудлити з фляг. Дали i Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив i зараз же втiшився.

Пiд час тiеi гонитви за королем по Боянiвськiй дорозi рейтари перед садибою священика захищалися з гiдною для цього славетного полку вiдвагою.

На них напали несподiвано й одразу ж розпорошили, однак тi мерщiй зiбралися саме тому, що iх оточили густою юрбою бiля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кiнь бiля коня, плiч-оплiч, штрикали рапiрами так вiдчайдушно, що цiлу хвилину перемога схилялася на iхнiй бiк. Треба iх було або знову розiрвати, що стало нереальним, бо оточило iх щiльне кiльце польських вершникiв, або вирiзати до ноги.