Прекрасні й приречені

Вони минули Сорок п’яту вулицю i поволi сповiльнили ходу. Обидва запалили сигарети i випустили в повiтря великi хмари диму разом iз морозним подихом.

– Пройдiмося до «Плази» i замовмо егног, – запропонував Ентонi. – Тобi це на користь. Повiтря вижене нiкотинову гниль iз твоiх легень. Ходiмо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.

– Краще не буду, якщо тобi це заважае. Тобто непотрiбно робити послугу.

Слова вилiтали поспiхом, i хоча вiн намагався не змiнювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненiсть.

Ентонi був змушений запротестувати:

– Заважае? Нiзащо!

– В мене е кузина… – почав Дiк, але Ентонi перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне пiднесено.

– Гарна погода! – вигукнув вiн. – Чи не так? Почуваюся як десятилiтнiй. Тобто ця погода змушуе мене почуватися так, як коли менi було десять. Убивчо! О Боже! Однiеi митi свiт мiй, iншоi – я посмiховисько для нього. Сьогоднi свiт мiй, i все просто, просто. Навiть нiщо е простим!

– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дiвчина.

Ми можемо заскочити до неi. Вона тут живе взимку з батьками, останнiм часом принаймнi.

– Я не знав, що в тебе е кузина в Нью-Йорку.

– Їi звати Глорiя. Вона з Канзас-Сiтi. Їi мама – практикуюча бiлфiстка, а ii батько, хоча й доволi нудний, але вроджений джентльмен.

– Що вони для тебе? Лiтературний матерiал?

– Намагаються ним бути. Старий постiйно розповiдае менi, що зустрiв прекрасного персонажа для роману. Потiм оповiдае про якогось свого приятеля-iдiота i каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобi його не описати? Вiн усiм цiкавий».

Або iнколи каже про якесь банальне мiсце, на кшталт Японii чи Парижа, i каже: «Чому б тобi не написати про це мiсце? Це було б чудове мiсце дii!».

– А як щодо дiвчини? – мимохiдь запитав Ентонi. – Глорiя… Глорiя, як?

– Гiлберт. Ти мав про неi чути. Глорiя Гiлберт. Ходить на танцi в коледжi, i всяке таке.

– Здаеться, iм’я знайоме.

– Красива така, справдi збiса приваблива.

Вони дiйшли до П’ятнадцятоi вулицi та повернули в напрямку Авеню.

– Зазвичай я не цiкавлюсь юними дiвчатами, – похмуро зауважив Ентонi.

Це була не зовсiм правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, якi можливостi приготував для неi свiт упродовж наступноi ж години, але кожна дiвчина, яка могла похвалитись своею вродою, викликала в ньому величезний iнтерес.

– Глорiя дуже мила, хоча анi краплi розуму в головi.

Ентонi коротко гигикнув.