Прекрасні й приречені

– Думаю, передусiм, бо ти був зайнятий, – усмiхнулася мiсiс Гiлберт дещо iз викликом. «Передусiм» вона використала, щоб збалансувати свою бiльш хитку позицiю. В неi було заготовано ще двi фрази: «принаймнi менi так здаеться» i «вочевидь» – цi три фрази вона змiнювала так, що кожна ii ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, нiби вона перебрала всi варiанти й тицьнула пальцем у найбiльш годящий.

Обличчя Рiчарда Кермела, як помiтив Ентонi, вже прийшло до норми. Чоло i щоки набули кольору плотi, а нiс зробився ввiчливо непомiтним.

Вiн дивився на тiтку свiтло-жовтим оком, виявляючи пiдкреслено перебiльшену увагу, яку молодi чоловiки зазвичай придiляють жiнкам, на яких не мають подальших планiв.

– Ви також письменник, мiстере Петс?… Гаразд, можливо, ми всi зможемо зiгрiтись у променях Рiчардовоi слави. – Легкий смiшок, який започаткувала сама мiсiс Гiлберт.

– Глорii немае вдома, – промовила вона, нiби аксiому, з якоi належало зробити далекогляднi висновки. – Десь танцюе.

Глорiя пурхае, пурхае, пурхае. Я казала iй, не знаю, як вона це витримуе. Вона танцюе весь вечiр i всю нiч, гадаю, вiд неi скоро тiнь залишиться. Їi батько дуже схвильований щодо неi.

Вона усмiхнулась одному та iншому. Вони обое усмiхнулись у вiдповiдь.

Раптом Ентонi зрозумiв, що вона вся складаеться з послiдовностi пiвкiл i парабол, на кшталт тих фiгур, що iх талановитi хлопцi зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги i гомiлки були заплутаним поеднанням окружностей.

Вона була охайна й чиста, ii волосся було пофарбоване пiд насичену сивину, на ii широкому обличчi нiби сховалися два вицвiлi блакитнi ока, облямiвкою навколо вуст пробивалися ледь помiтнi вусики.

– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентонi, – що Рiчард – древня душа.

Запанувала незручна пауза, протягом якоi Ентонi вигадав каламбур, що Дiк – зношений i древнiй.

– У нас усiх душi рiзного вiку, – провадила далi мiсiс Гiлберт i вся засяяла, – принаймнi так кажуть.

– Може бути, – погодився Ентонi, вдаючи, нiби ця iдея викликае в нього захоплення. Їi голос спiнився:

– У Глорii дуже молода душа – безвiдповiдальна, передусiм. У неi вiдсутне вiдчуття вiдповiдальностi.

– Вона iскриста, тiтонько Кетрiн, – люб’язно сказав Рiчард. – Вiдчуття вiдповiдальностi зiпсувало б ii. Вона занадто гарненька.

– Ну, – зiзналася мiсiс Гiлберт, – я бачу, що вона тiльки лiтае, лiтае i лiтае.