Прекрасні й приречені

Спроби перейти до обговорення хиб Глорii загубились у брязкотi ручки дверей, якi впускали мiстера Гiлберта.

То був невисокий чоловiк iз маленькими вусами, що спочивали, нiби бiла хмарка, пiд невиразним носом. Вiн досягнув тiеi стадii, коли його значення як соцiальноi iстоти суттево поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його iдеi були оманливими ще двадцять рокiв тому, його розум прокладав свiй хисткий i млявий шлях крiзь передовицi щоденних газет. Пiсля закiнчення одного невеликого, але поважного захiдного унiверситету вiн подався у виробництво кiноплiвки, й оскiльки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кiлька рокiв йому велося добре – а саме до 1911-го, коли вiн почав укладати угоди з кiнокомпанiями на невизначених умовах.

У 1912 роцi кiноiндустрiя вирiшила проковтнути його, i тодi вiн, дослiвно, балансував на кiнчику язика. А зараз вiн був управителем Асоцiацii компанiй кiноматерiалiв Середнього Заходу, проводячи шiсть мiсяцiв у Нью-Йорку i шiсть мiсяцiв у Канзас-Сiтi й Сент-Луiсi кожного року. Вiн беззастережно вiрив, що хорошi часи попереду; так само вiрили його дружина i донька.

Вiн не схвалював поведiнки Глорii: вона затримувалася допiзна, нiколи не iла, довкола неi панував хаос: якось вiн намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував ii, тож вона вихлюпнула на нього такi слова, яких вiн i не гадав зустрiти в ii словнику. Пiсля п’ятнадцяти рокiв безперервноi «громадянськоi вiйни» вiн таки перемiг – це була вiйна безладного оптимiзму з органiзованою тупiстю, якимось чином серiя «так», якими вiн отруював розмову, принесла йому перемогу.

– Так-так-так-так, – казав вiн, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було лiто, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…

П’ятнадцять рокiв «такання» доконали мiсiс Гiлберт. Ще п’ятнадцять рокiв безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалкiв тридцяти двох тисяч сигар, зламали ii. Вона пiшла на останню поступку своему чоловiковi у подружньому життi, яка була ще бiльше безповоротною, ще бiльше невиправною, нiж саме одруження – вона послухалась його.

Вона переконувала себе, що з вiком вона зробилася бiльш терпимою – насправдi вiк лише знищив ту краплю мужностi, яка була в нiй.

Вона запрезентувала його Ентонi.

– Це – мiстер Петс, – сказала вона.

Молодий i старший чоловiки доторкнулись один до одного, рука мiстера Гiлберта була м’яка i стерта до м’ясистоi подоби вичавленого грейпфрута.