Прекрасні й приречені

Майже одразу й дещо поспiхом вона народила йому сина, а потiм, нiби вся знекровлена помпезнiстю цiеi подii, зникла назавжди у тьмяних стiнах дитячоi кiмнати. Хлопчина, Адам Улiсс Петч, став закоренiлим завсiдником клубiв, знавцем хороших манер i водiем тандемiв – навдивовижу рано, у вiцi двадцяти шести, вiн почав писати мемуари пiд заголовком «Нью-йоркське суспiльство, яким я його знаю». Наслухавшись чуток про концепцiю твору, видавцi навiть змагалися за право надрукувати його, але, як виявилося пiсля смертi автора, твiр був без мiри багатослiвним i нестерпно нудним, тож його так нiколи й не надрукували, навiть у приватному масштабi.

Цей лорд Честерфiлд iз П’ятоi авеню одружився у двадцять два роки. Його дружиною стала свiтська левиця, контральто бостонськоi опери, Генрiетта Лебрюн, у подружжя був единий син, охрещений, на прохання дiда, Ентонi Комсток Петч. Одначе Комсток випав iз його iменi та занурився назавжди у свiт забуття пiсля вступу до Гарварда, а бiльше про нього нiколи не чули.

В юного Ентонi залишився тiльки один знiмок його батькiв разом, i вiн так часто зупиняв свiй погляд на ньому, що з часом той став безликим предметом iнтер’еру, але кожен, хто заходив до кiмнати, з цiкавiстю його розглядав.

Поруч iз худорлявим вродливим дендi з дев’яностих стояла висока чорнявка з муфтою та натяком на турнюр. Мiж ними був маленький хлопчик з довгими каштановими кучерями, одягнений в оксамитовий костюмчик типу «Лорд Фонтлерой». Це був Ентонi у п’ятирiчному вiцi, того року, коли померла його мама.

Спогади про «бостонське контральто» були тьмяними й музичними. Вона пригадувалась йому як панi, яка спiвала, спiвала й спiвала в музичному салонi iхнього будинку на Вашингтон-сквер – iнодi оточена гостями, чоловiками зi схрещеними руками, якi, затамувавши подих, балансували на краечках диванiв, жiнками зi складеними на колiнах руками, якi iнодi щось шепотiли чоловiкам i завжди жваво плескали i схлипували пiсля кожноi пiснi, i дуже часто вона спiвала тiльки для Ентонi: iталiйською чи французькою, чи на дивному жахливому дiалектi, бо так, iй здавалося, розмовляли негри з Пiвдня.

Його спогади про галантного Улiсса, першого, хто закотив лацкани пальта, були бiльш живими. Пiсля того як Генрiетта Лебрюн Петч «приедналась до iншого хору», як час вiд часу хрипко повторював удiвець, батько з сином переiхали до будинку дiдуся в Террiтавнi. Улiсс щоденно заходив до дитячоi кiмнати Ентонi й наповнював ii приемними ароматними словами, iнколи навiть бiльше години.