Прекрасні й приречені

– Прекрасно! – вигукнула вона, простягаючи маленьку, одягнену в рукавичку руку. Пiд ii хутряною шубкою була блiдо-голуба сукня з бiлим мереживним комiрцем, який тiсно прилягав до шиi.

– Дозвольте взяти вашi речi.

Ентонi простягнув руки, i коричнева хутряна маса впала на них.

– Дякую.

– Що ти про неi скажеш, Ентонi? – по-варварському прямо запитав Рiчард Кермел. – Хiба ж не красуня?

– Прекрасно! – демонстративно, але цiлком незворушно, вигукнула дiвчина.

Вона була слiпуча – яскрава, неможливо було охопити всю ii красу за один погляд.

Їi волосся, сповнене небесних чар, видавалося непристойно життерадiсним на тлi зимовоi сiростi.

Ентонi жестом фокусника перетворив грибоподiбний абажур на оранжевий нiмб. Розтривожений в камiнi вогонь почав облизувати мiднi грати для дров.

– Я просто крижинка! Ми знайшли мiсце, де можна стояти на залiзних гратах, i тепле повiтря дме на тебе, але Дiк не захотiв чекати на мене. А я сказала йому, щоб iшов сам, а менi й так добре.

Простi слова. Вона нiби розмовляла заради власного задоволення, без жодних зусиль.

Ентонi сидiв на краю канапи i розглядав ii профiль на тлi свiтла лампи: витончена правильнiсть ii носа й верхньоi губи, пiдборiддя, злегка викличне, прекрасно гармонiювало iз не дуже довгою шиею. На свiтлинi вона мала би виглядати цiлком класичною, майже незворушною, але свiтiння ii волосся i щiк, водночас гаряче i крихке, перетворювало ii на найживiшу людину, яку вiн коли-небудь бачив.

– Гадаю, у вас найкраще iм’я, що його я коли-небудь чула, – вимовила вона, вочевидь сама до себе, ii погляд на мить зупинився на ньому i ковзнув далi – на iталiйськi бра, що влаштувались на стiнах, як мерехтливi жовтi черепашки, потiм – на промiжок мiж стiнами, затим на ряди книг, тодi на кузена, що сидiв навпроти.

 – Ентонi Петч. Але ви маете виглядати як кiнь – iз довгим витягнутим обличчям, й одягненi маете бути в лахмiття.

– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентонi?

– Ви виглядаете як Ентонi, – серйозно запевнила вона, хоча вiн подумав, що вона навряд чи устигла розгледiти його, – доволi «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».

Ентонi улестив себе знiяковiлою посмiшкою.

– А я полюбляю спiвзвучнi iмена, – провадила вона, – всi, крiм мого. Мое занадто яскраве. Я знала двох дiвчат, яких звали Джинкс, тiльки подумайте, якби iх звали якось iнакше, наприклад, Джудi Джинкс чи Джерi Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаете?

Їi дитячий ротик розтулився, очiкуючи заперечноi реплiки.