Прекрасні й приречені

Його кишеньковi були бiльше нiж лiберальнi, тож вiн вирiшив започаткувати власну бiблiотеку i придбав у якогось мандрiвного бiблiографа першi видання Свiнберна, Мередiта й Гардi, а ще – пожовклий нерозбiрливий лист Кiтса, довiдавшись згодом, скiльки вiн переплатив. Вiн зробився витонченим дендi, зiбравши колекцiю жалюгiдних шовкових пiжам, парчевих халатiв i метеликiв, занадто пiстрявих, щоб iх можна було носити. У цих помпезних шатах вiн мiг потаемно дефiлювати перед дзеркалом у своiй кiмнатi або лежати на атласних подушках на пiдвiконнi, споглядаючи подвiр’я i невиразно усвiдомлюючи його метушню, запаморочливу i швидкоплинну, частиною якоi вiн, вочевидь, так нiколи й не став.

На старшому курсi вiн iз цiкавiстю з’ясував, що мае на потоцi певну репутацiю. Вiн довiдався, що його вважають такою собi романтичною постаттю, вченим, вiдлюдником, цитаделлю ерудицii. Це його подивувало, але потай потiшило: вiн почав виходити в люди, спершу потроху, потiм iнтенсивнiше. Вiн зробився завсiдником вечiрок.

Вiн пив – без галасу, але дотримуючись вiдповiдних правил. Про нього казали, що якби вiн не вступив до коледжу таким юним, то закiнчив би його з вiдзнакою. У 1909-му, коли вiн отримав диплом, йому виповнилося всього двадцять.

Потiм знову закордон, цього разу – Рим, де вiн розважався архiтектурою та живописом, навчався гри на скрипцi й писав огиднi сонети iталiйською, наслiдуючи роздуми ченця тринадцятого столiття про радощi споглядального способу життя. Чутки, що вiн у Римi, поширились серед його друзiв iз Гарварда, й тi, котрi були того лiта в Європi, завели звичку навiдуватися до нього в гостi, щоби разом вiдкривати для себе красоти екскурсiй пiд мiсячним сяйвом по мiсту, яке було старше од самого Ренесансу i старше самоi республiки.

Наприклад, Морi Нобл з Фiладельфii гостював у нього два мiсяцi, й разом вони пiзнавали особливий шарм латинянок i п’янке вiдчуття молодостi й свободи в цивiлiзацii, яка сама була старою та вiльною. Багато знайомих його дiдуся запрошували його в гостi, тож якби вiн мав бодай крихту бажання, то став би «persona grata» в дипломатичних колах, але вiн дедалi бiльше тяжiв до свята життя: крiм того, його пiдлiткова вiдлюдькуватiсть, i як наслiдок – сором’язливiсть, i досi диктували його поведiнку.

Вiн повернувся до Америки у 1912 роцi через раптову хворобу дiдуся i пiсля винятково виснажливоi бесiди з вiчно одужуючим старим, вирiшив вiдкласти iдею постiйного проживання за кордоном до смертi дiда.