Прекрасні й приречені

Вони пересиджували вальси, але танцювали пiд будь-що iнше – всi, крiм Глорii, яка виглядала втомленою. Вона сидiла за столиком i курила, в ii поглядi нудьга змiнювалася цiкавiстю, залежно вiд того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дiвчину серед танцюючого натовпу. Декiлька разiв Ентонi було дуже цiкаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи ii туди-сюди, а пiсля вечерi вiн так розслабився, що почав дозволяти собi доволi нестриманi жести.

О десятiй годинi Ентонi з Глорiею пiшли танцювати.

Коли вони вiдiйшли вiд столика так, щоб iх не могли почути, вона тихо сказала:

– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.

Ентонi чемно повiв ii в установленому напрямку, в холi вона залишила його на хвилинку i повернулася з плащем через руку.

– Я хочу желатинки, – сказала вона, нiби жартома вибачаючись, – ви нiзащо не вгадаете, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нiгтi, якщо не дiстану цукерок.

 – Вона зiтхнула i, коли вони зайшли в порожнiй лiфт, зробила пiдсумок. – Я iх можу днями гризти. Ви знаете, я гризу своi нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволi так вийшло – слова самi склалися. Глорiя Гiлберт, жiнка-дотепниця.

Вони спустилися вниз та без слiв минули стiйку з цукерками, спустилися широкими сходами i, пройшовши декiлька коридорiв, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стiйку i купила те, що хотiла.

Потiм, пiдкоряючись мовчазному взаемному iмпульсу, вони пiшли пiд руку не туди, звiдки прийшли, а в напрямку Сорок третьоi вулицi.

Нiч оживала вiдлигою, тепло було так близько, що вiтерець, який стелився тротуаром, донiс до Ентонi видiння несподiваноi гiацинтовоi весни. Над ними, в синьому коридорi неба, довкола них, у лагiдних обiймах теплого повiтря, зароджувалася мрiя новоi пори, далекоi вiд задушливого мiсця, яке вони щойно покинули, а звуки вулицi й шепiт стiкаючоi ринвами води в тишi завмираючоi митi здавалися манливим, ледь чутним вiдлунням тiеi музики, пiд яку вони щойно танцювали.

Коли Ентонi заговорив, вiн був переконаний, що слова долинають iз чогось потаемного й такого бажаного, що нiч берегла у глибинi iхнiх сердець.

– Вiзьмiмо таксi й покатаймося трошки! – запропонував вiн, не дивлячись на неi.

О, Глорiя, Глорiя!

Таксi позiхало бiля тротуару.