Прекрасні й приречені

Вiн кинув слухавку так, що шмат гутаперчi вiдлетiв i впав на пiдлогу.

Чорна магiя

Вiвторок видався морозним. О другiй годинi було ще холоднiше i, коли вони потиснули одне одному руки, йому здалося, що того поцiлунку не було зовсiм, – все було так дивно, вiн серйозно сумнiвався, що вона взагалi пам’ятае, що вiн цiлував ii.

– У недiлю я дзвонив вам чотири рази, – сказав вiн iй.

– Справдi?

В ii голосi вiдчувалось здивування, а лице виглядало здивованим. Вiн мовчки проклинав себе, що взагалi пiдняв цю тему.

Вiн мав би здогадатися, що для ii гордостi цей невеликий трiумф нiчого не означае. Навiть тодi вiн не розумiв, що iй нiколи не бракувало чоловiчоi уваги i що вона не застосовуе тих маленьких хитрощiв i не бавиться в iгри, якi зазвичай популярнi серед ii колежанок. Якщо чоловiк iй подобався, достатньо було легкого флiрту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був рiзким i безповоротним. Їi чарiвнiсть оберiгала сама себе.

– Менi кортiло вас побачити, – щиро зiзнався вiн. – Я хотiв поговорити з вами, тобто справдi поговорити, наодинцi.

Ви дозволите?

– Що ви маете на увазi?

Вiн проковтнув клубок раптовоi панiки. Вiн вiдчув, що вона знае, чого вiн хоче.

– Я маю на увазi, не за чаем, – сказав вiн.

– Гаразд, але не сьогоднi. Менi потрiбно розiм’ятися. Пройдiмося!

Погода була болiсно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вiтру, який прорiзав собi шлях через Центральний парк i далi вздовж П’ятоi авеню.

Розмовляти було майже неможливо, а холод вiдволiкав його настiльки, що коли вiн звернув на Шiстдесят першу вулицю, то зрозумiв, що Глорii немае поруч. Вiн озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футiв, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, вiн не змiг розгледiти, смiеться вона чи роздратована. Вiн пiшов назад.

– Не переривайте своеi прогулянки через мене! – вигукнула вона.

– Я дуже перепрошую, – збентежено вiдповiв вiн. – Я занадто швидко йшов?

– Менi холодно, – повiдомила вона.

 – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.

– Менi дуже шкода.

Вже обiруч вони звернули в бiк готелю «Плаза». Йому дуже кортiло заглянути iй в обличчя.

– Зазвичай чоловiки не такi зануренi в себе, коли вони зi мною.

– Вибачте, будь ласка.

– Це дуже цiкаво.

– Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав вiн, приховуючи свое роздратування.

Вона не вiдповiла, i вiн не мiг зрозумiти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дiйдуть до готелю.