Останній листок (збірник)

Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловiка очима, повними любовi й упертостi, пробурмотiла щось невиразне про генерала Пiнкнi, а потiм схилила голову, i разом iз потоком слiз у неi вилилась правда.

– Я не могла знайти уроки, – призналась вона. – І я б не витримала, коли б ти кинув своi заняття. Тодi я пiшла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертiй вулицi. Здорово я це вигадала про генерала Пiнкнi та Клементину, як ти гадаеш, Джо? А коли сьогоднi по обiдi одна дiвчина в пральнi обпекла менi руку праскою, я всю дорогу вигадувала цю iсторiю про валлiйськi грiнки.

Ти ж не гнiваешся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, i не продав би своiх етюдiв тому чоловiковi з Пеорii.

– Вiн був не з Пеорii, – поволi мовив Джо.

– Ну, це не мае значення, звiдки вiн. Який ти кмiтливий, Джо, скажи, – нi, спочатку поцiлуй мене, Джо, – скажи, як це ти запiдозрив, що я не даю уроки музики Клементинi?

– Я й не пiдозрював… до сьогоднiшнього вечора, – сказав Джо.

 – І нiколи б не догадався, але сьогоднi я послав з котельноi наверх у пральню ганчiр’я i мазь для якоiсь дiвчини, якiй обпекли руку праскою. Я вже два тижнi працюю кочегаром у цiй пральнi.

– Так ти не…

– Мiй покупець з Пеорii, – сказав Джо, – i твiй генерал Пiнкнi – це тiльки твори мистецтва, яке не назвеш нi живописом, нi музикою.

Обое засмiялись, i Джо сказав:

– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не…

Але Дiлiя не дала Джо закiнчити, затуливши йому рота рукою.

– Нi, – мовила вона. – Просто: коли любиш…

Фараон i хорал

Сопi стурбовано засовався на своiй лавi у Медiсон-скверi. Коли дикi гуси кричать, летючи по ночах високо в небi, коли жiнки, якi не мають котикових манто, стають привiтнiшi до своiх чоловiкiв, коли Сопi починае стурбовано соватися на своiй лавi в парку, це означае, що зима не за горами.

Пожовклий лист упав на колiна Сопi. То була вiзитна картка Дiда Мороза. Вiн добрий до постiйних мешканцiв Медiсон-скверу i щоразу чесно попереджае про свiй прихiд.

На перехрестi чотирьох вулиць вiн вручае свою вiзитну картку Пiвнiчному вiтровi, швейцаровi готелю «На свiжому повiтрi», щоб його пожильцi могли приготуватись.

Сопi зрозумiв, що настав час заснувати у своiй власнiй особi комiтет для вiдшукання шляхiв i заходiв захисту себе вiд сувороi природи. Саме тому вiн i засовався стурбовано на своiй лавi.

У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо.