Магеллан. Амеріґо (збірник)

Те, що Магеллан не почував за собою анi найменшоi вини у цiй темнiй iсторii, видно з того, що, прибувши до Лiсабона, вiн негайно клопочеться про аудiенцiю у короля, але зовсiм не для того, щоб захистити свою честь, а, навпаки, щоб, знаючи своi заслуги, домогтися нарештi достойнiшоi посади i кращоi платнi. Адже вiн знову втратив два роки, знову в вiдкритому бою дiстав поранення, яке зробило його майже калiкою. Але йому не пощастило: король Маноел навiть не дае наполегливому кредитору пред’явити свiй рахунок.

Будучи вже поiнформованим командуванням африканськоi армii про те, що норовливий капiтан самовiльно, не виклопотавши вiдпустки, покинув марокканську армiю, король обходиться iз заслуженим пораненим офiцером так, наче перед ним звичайнiсiнький дезертир. Не давши Магеллану кинути бодай слово, король коротко i ясно наказуе йому негайно повернутися в Африку, до свого гарнiзону, i знову вiддати себе у розпорядження вищого командування. Дисциплiна е дисциплiна – тож Магеллан мусить пiдкоритися. Першим-лiпшим кораблем вiн повертаеться в Азамор. Там, ясна рiч, нiхто i не натякнув про вiдкрите розслiдування, нiхто не смiе звинувачувати заслуженого воiна, i, отримавши вiд своiх начальникiв документ, що вiн з честю закiнчив вiйськову службу, з усiма паперами, що пiдтверджують його невиннiсть i заслуги, Магеллан вдруге повертаеться до Лiсабона – можна лишень гадати, з яким гiрким почуттям. Замiсть бойових вiдзнак на його долю завжди випадали фальшивi звинувачення, замiсть нагород – самi лише рубцi… Довго ж вiн мовчав, скромно тримаючись у тiнi. Але тепер, коли йому виповнилося тридцять п’ять, вiн утомився випрошувати, наче милостиню, те, що йому належить по праву.

За таких делiкатних обставин розсудливiсть мала пiдказати Магеллану не йти до короля Маноела вiдразу по приiздi, не досаждати йому знову тими ж вимогами. Звiсно, було б розумнiше, якийсь час не нагадуючи про себе, обзавестися друзями i зв’язками в придворних колах, роздивитися, втертися в довiр’я.

Проте запопадливiсть i пронозливiсть не в характерi Магеллана. І хоч як мало ми знаемо про нього, все ж одне можна сказати з певнiстю: цей невисокий, смуглявий, малопримiтний, мовчазний чоловiк нi на грам не володiв даром здобувати прихильнiсть. Король – невiдомо чому – все життя вiдчував до нього неприязнь («sempre teve hum entejo»), i навiть вiрний його супутник Пiгафетта змушений визнати, що офiцери просто ненавидiли Магеллана («i capitani sui lo odiavano»).