Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок елю i холодна качка i означають щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.

– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловiк з гачкуватим носом, – а я пiду наверх i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе у нас на кухнi, зварити вам кави. Як на молоду iрландку, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, Кетi Магорнер чудово готуе каву.

Заходьте, – повторив чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.

Роман бiржового маклера

Пiтчер, довiрений клерк у конторi бiржового маклера Гарвi Максвела, дозволив своему зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цiкавiсть i здивування, коли о пiв на десяту ранку до контори швидко увiйшов його роботодавець у супроводi молодоi стенографiстки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пiтчере», вiн кинувся до свого столу так, нiби збирався перестрибнути через нього, i вiдразу поринув у величезну купу листiв та телеграм, що чекали на нього.

Молода стенографiстка працювала у Максвела вже рiк. То була красива жiнка, але в цiй красi не було нiчогiсiнько стенографiчного. Вона зневажала пишнiсть чарiвноi зачiски Помпадур. Вона не носила нi ланцюжкiв, нi браслетiв, нi медальйонiв. У неi не було такого вигляду, нiби вона завжди готова прийняти запрошення на обiд. На нiй була проста сiра сукня, яка, проте, рiвно i скромно облягала ii постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги.

Цього ранку вона наче свiтилась м’яким, сором’язливим свiтлом, ii очi замрiяно сяяли, щоки були схожi на персиковий цвiт, на щасливому обличчi мiнилися спогади.

У своему стриманому зацiкавленнi Пiтчер помiтив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замiсть того, щоб пройти прямо до сумiжноi кiмнати, де стояв ii стiл, вона нерiшуче затрималась у конторi. Раз навiть пiдiйшла до столу Максвела досить близько, щоб вiн мiг помiтити ii.

Людина, що сидить за столом, – бiльше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якiй дзижчать колiщата i розмотуються пружини.

– Ну, в чому рiч? Що таке? – рiзко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столi, як кучугура бутафорного снiгу. Його гострi сiрi очi, байдужi й холоднi, блиснули на неi майже неприязно.

– Нiчого, – вiдповiла стенографiстка i, всмiхаючись, вiдiйшла.