Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

 – Вчора ви наказали менi подзвонити в бюро, щоб сьогоднi вранцi прислали нову стенографiстку.

– Ви збожеволiли, Пiтчере, – сказав Максвел. – Як я мiг дати вам таке розпорядження? Мiс Леслi вже цiлий рiк, вiдколи вона тут, чудово працюе. Мiсце залишиться за нею, поки вона сама не надумае вiдмовитись од нього. У нас нема вiльних мiсць, мадам. Повiдомте бюро, Пiтчере, i нiкого бiльше до мене не водiть…

Срiбне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись i зачiпаючи конторськi меблi. Пiтчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтеровi, що «старий», що не день, стае все бiльше неуважним та забудькуватим.

Натиск невiдкладних справ ставав дедалi бiльшим, темп роботи зростав. На бiржi топтали i шматували з пiвдюжини акцiй, у якi клiенти Максвела вклали великi грошi. Накази про купiвлю та продаж лiтали туди-сюди, як ластiвки. Пiд загрозою була частина власного портфеля акцiй Максвела, i вiн працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива i сильна машина, запущена на повну потужнiсть; не вагаючись, вiн вчасно знаходив потрiбнi слова, рiшення i дiяв швидко й точно, як годинниковий механiзм.

Акцii та облiгацii, кредити й iпотеки, прибутки й цiннi папери – це був свiт фiнансiв, i в ньому не було мiсця нi для свiту людини, нi для свiту природи.

Коли прийшла пора обiду, цей вир на якийсь час трохи вщух.

Максвел стояв бiля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумiв; за праве вухо вiн заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба.

Вiкно було вiдчинене, бо мила двiрничка Весна вже вмикала радiатори парового опалення землi.

І через вiкно в кiмнату проникали – може, випадково – чудовi пахощi, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав мiс Леслi. Це був ii запах, i тiльки ii.

Цей запах поставив ii перед ним – видиму, майже реальну. Свiт фiнансiв раптом стягнувся у цятку. А вона була в сусiднiй кiмнатi, за якихось двадцять крокiв.

– Їй-богу, я це зроблю, – мовив Максвел напiвголосно.

 – Зараз я ii спитаю. Дивно, як я ранiше не зробив цього.

З поспiшнiстю бiржового гравця, який намагаеться покрити недостачу вже проданих товарiв, вiн кинувся в сумiжну кiмнату до столу стенографiстки.

Вона глянула на нього i всмiхнулась. Легкий рум’янець зарожевiв на ii щоках, а погляд у неi був лагiдний i щирий. Максвел сперся лiктем на ii стiл. Вiн усе ще тримав у руках купу паперiв, а за вухом у нього стирчала авторучка.