Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потiм: «десять» i «дев’ять»; – потiм: «вiсiм» i «сiм» – майже одночасно.

Сью стурбовано поглянула за вiкно. Що там можна було лiчити? За вiкном виднiлося лише голе сумне подвiр’я i за двадцять футiв – глуха стiна цегляного будинку. Старезний плющ iз шишкуватим стовбуром та пiдгнилим корiнням видряпався, звиваючись, до половини цiеi цегляноi стiни. Холодний подих осенi позривав листя з лози, i майже оголений скелет iз гiлок чiплявся за розтрiскану цеглу.

– Що там, люба? – запитала Сью.

– Шiсть, – сказала Джонсi майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три днi тому було майже сто. В мене аж голова розболiлася iх рахувати. Але зараз це легко. Ось iще один впав. Тепер лишилося тiльки п’ять.

– П’ять – чого, люба? Скажи своiй Сьюдi.

– Листкiв. На лозi плюща. Коли впаде останнiй, пiду i я. Я знаю це вже три днi. Хiба лiкар не казав тобi?

– Господи, я нiколи не чула бiльшоi нiсенiтницi, – з королiвською зневагою промовила Сью.

 – Яке вiдношення мае листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дiвчинко! Припини це глупство. А лiкар, навпаки, сказав менi сьогоднi вранцi, що шанси на твое швидке одужання – зараз згадаю точнiше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такi ж хорошi шанси, як у Нью-Йорку, коли ми iдемо в трамваi чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’iсти трохи бульйону i дозволь Сьюдi знову взятися за свiй малюнок, аби вона змогла продати його редактору i купити портвейну своiй хворiй дiвчинцi, а собi, ненажерi – свинячих вiдбивних.

– Не треба бiльше купувати вина, – сказала Джонсi, не зводячи погляду з вiкна. – Ось iще один упав. Нi, я не хочу нiякого бульйону. Залишилося тiльки чотири. Я хочу побачити, як упаде останнiй, поки не стемнiло. Тодi вiдiйду i я.

– Джонсi, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обiцяй, що не розплющуватимеш очей i не дивитимешся у вiкно, доки я не скiнчу працювати, добре? До завтра я повинна скiнчити цi малюнки.

Менi потрiбне свiтло, а то я закрила б штори.

– Ти що, не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.

– Я краще буду тут з тобою, – вiдповiла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.

– Як тiльки скiнчиш – скажи, – мовила Джонсi, заплющуючи очi, – бо я хочу побачити, як упаде останнiй листок. Менi набридло чекати. Менi набридло думати.