Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Мiстера Пневмонiю аж нiяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жiнка зi здоров’ям, рознiженим калiфорнiйськими зефiрами, навряд чи була гiдним суперником для старого бовдура iз замашними кулаками i важким подихом. Та вiн побив Джонсi, i вона лежала майже нерухомо на своему пофарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi секцii голландськоi шиби на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лiкар порухом своiх кошлатих сивих брiв викликав Сью до коридору.

– Вона мае один шанс зi… скажiмо, десяти, – мовив вiн, збиваючи ртуть у термометрi. – І цей шанс полягае у ii бажаннi жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в iдiотське становище. Ваша панянка вже вирiшила, що не одужае. Чим вона цiкавиться?

– Вона… вона хотiла б намалювати Неаполiтанську затоку, – вiдповiла Сью.

– Намалювати? Дурницi! Чи цiкавиться вона чимось, про що справдi варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?

– Хлопцем? – у голосi Сью з’явилися металевi нотки.

 – Чоловiки взагалi не вартi… та нi, лiкарю, про таке вона не думае.

– Значить, вона просто ослабла, – сказав лiкар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через моi посередницькi зусилля. Але тiльки-но мiй пацiент починае рахувати кiлькiсть екiпажiв у своiй похороннiй процесii, я вiднiмаю п’ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющих властивостей лiкiв. Якщо ви змусите ii хоч раз поцiкавитися цьогорiчною модою на рукави зимових пальт, я обiцяю, що ii шанси покращаться вiд одного з десяти до одного з п’яти.

Коли лiкар пiшов, Сью зайшла до робочоi кiмнати i плакала, доки зовсiм не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потiм вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввiйшла до кiмнати Джонсi, несучи креслярську дошку.

Джонсi лежала пiд ковдрою обличчям до вiкна i не ворушилася. Сью припинила свистiти, думаючи, що та заснула.

Вона встановила дошку i почала малювати пером iлюстрацiю до журнального оповiдання.

Молодi художники прокладають свiй шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповiдань, якими молодi автори торують собi дорогу у Велику Лiтературу.

Виконуючи ескiз фiгури головного героя, ковбоя iз Айдахо, з моноклем i у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кiлька разiв. Вона швидко пiдiйшла до лiжка.

Джонсi лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вiкно i рахувала – рахувала у зворотному порядку.