Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Коли вiн пiдвiв очi, то найвиразнiшим iз побачених ним предметiв було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калiбру, що вперлося в нього з невблаганною незворушнiстю.

– Кинь дурiти, – сказав iз посмiшкою Боб. – Нам час рушати.

– Стiй, де стоiш, – вiдповiв Акула. – Нiкуди те не рушиш, Бобе. Менi дуже не хочеться цього говорити, але шанс е тiльки для одного з нас. Розумiеш, Болiвар надто стомився i не зможе витримати двох.

– Три роки я i ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокiйно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям.

Я завжди поводився з тобою чесно i мав тебе за людину. Я чув дивнi розповiдi про те, як ти без особливоi на те причини застрелив двох чоловiкiв, але я нiколи не йняв тим розповiдям вiри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пiстоля, сiдаймо на Болiвара i мотаймо звiдси. Якщо ж зiбрався стрiляти – стрiляй, пiдлий павучий вилупку!

На обличчi Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.

– Ти навiть не уявляеш, Бобе, як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, – зiтхнув вiн.

Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.

Бобу Тiдболу i справдi бiльше не судилося «рушити далi». Гримнув смертоносний пострiл i наповнив ущелину гуркотом, що вiдбився вiд ii стiн обуреною луною. І мимовiльний спiвучасник злочину Болiвар, якому не довелося зазнати перевантаження i «везти двох», прудко понiс геть останнього з нападникiв, що пограбували «Вечiрнiй експрес».

Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, лiс якось потихеньку вiдiйшов на заднiй план i зник з його очей; револьвер у його правiй руцi обернувся на вигнуту ручку крiсла з червоного дерева; на його сiдлi якимось дивним чином з’явилась оббивка. Вiн розплющив очi i побачив своi ноги не в стременах, а нерухомо обiпертими об край столу з мореного дуба.

Отож я i кажу, що Додсон, голова брокерськоi контори «Додсон i Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очi.

Пiбодi, довiрений секретар, стояв бiля його крiсла, вагаючись – казати чи нi. Знизу долинав глухий гуркiт колiс, а в кiмнатi заспокiйливо хурчав електричний вентилятор.

– Гм! Пiбодi, – мовив Додсон, клiпаючи очима. – Здаеться, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пiбодi?

– Сер, на вас чекае мiстер Вiльямс iз «Трейсi i Вiльямс». Вiн прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z.