Сповідь

Ми розумiли, що близький фатальний момент, коли деревце залишиться без води, i упадали в розпач вiд того, що воно загине вiд засухи. Нарештi потреба, мати винахiдливостi, пiдказала нам думку, як зберегти вербу, а заразом i самих себе вiд неминучоi загибелi. Ми задумали прокопати пiд землею канавку, яка потай вiдводила б до верби частину води вiд горiхового дерева. Але втiлена iз запалом затiя спочатку провалилася. Ми погано зробили нахил, вода не стiкала, земля обсипалася i закупорювала канавку, вхiд до неi наповнювався гряззю, нiчого не виходило.

Але нас нiщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15 - Терпiнням i працею всього добудеш (лат.).] Ми поглибили i канавку, i басейн, щоб вода стiкала вiльнiше. Розрiзавши денця ящикiв на тонкi дощечки, ми частину iх поклали плиском на дно, а iншi пiд кутом поставили з бокiв i зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На входi до нього ми встановили у виглядi граток тонкi палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камiнцi. Свiй витвiр ми ретельно присипали землею i прим’яли ii. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи вiд надii i страху. Пiсля вiчностi очiкування ця година, нарештi, настала. Пан Ламберсье своiм звичаем також прийшов спостерiгати за цiею операцiею, пiд час якоi ми обидва трималися позаду нього, затуляючи свое деревце, до якого вiн вельми вдало повернувся спиною.

Ледве встигли вилити перше вiдро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати i наш басейн.

Вiд цього видовища обережнiсть покинула нас, i ми радiсно закричали, аж пан Ламберсье обернувся. А шкода, бо вiн так радiв тому, яка гарна земля пiд горiшиною i як жадiбно вона п’е воду… Здивований тим, що вода розтiкаеться в два басейни, вiн у свою чергу скрикнув, придивився й помiтив наше шахрайство. Зажадавши мотику, вiн одним ударом пiдкинув угору двi-три дощечки i, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударiв, кожен з яких вiддавався в глибинi наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Пiд час цього жахливого дiйства не пролунало нi слова, окрiм того вигуку, що вiн без кiнця повторював. «Акведук! – кричав вiн, трощачи i ламаючи. – Акведук! Акведук!»

Можна припустити, що для маленьких будiвельникiв пригода вилiзла боком, але це не так: на тому все й скiнчилося. Ламберсье не сказав нам нi слова на докiр, навiть не поглянув на нас строго i бiльше не говорив з нами про це.