Сповідь

Тiтонька, жiнка святоблива i трохи пiетистка,[18 - Пiетистка – прихильниця пiетизму, однiеi з найбiльш святенницьких сект у протестантизмi, що виникла наприкiнцi XVII ст. в Нiмеччинi.] бiльше любила спiвати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цiлковиту свободу, якою ми нiколи не зловживали. Як i ранiше нерозлучнi, ми були щасливi один одним i, не спiлкуючись iз пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас пiдштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо нiколи в життi ми ще не були такi зайнятi! Характерно, що всi нашi забави утримували нас удома, тож у нас i спокуси не виникало тiкати на вулицю.

Ми робили клiтки, сопiлки, волани, барабани, будиночки, водянi гармати, арбалети. Ми псували iнструменти мого любого дiда, аби, наслiдуючи його, майструвати годинник. Найбiльше нам подобалося базграти папiр, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приiхав iталiйський шарлатан Гамба-Корта.[19 - Італiйський шарлатан Гамба-Корта – iм’я з iталiйськоi перекладаеться як «Коротка нога». Італiйська приказка – «у брехнi короткi ноги».] Ми сходили раз подивитися на нього i бiльше не захотiли. Але у нього були марiонетки, i ми почали майструвати ляльок. Його марiонетки розiгрували щось подiбне до комедiй, i ми вигадали комедii для своiх. Не маючи машинки, ми самi змiнювали голос, щоб говорити за Полiшинеля, i грали цi чудовi комедii для своiх бiдолашних рiдних, у яких вистачало терпiння дивитися нас i слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сiм’i прекрасну проповiдь, яку вiн сам i написав. Ми негайно закинули комедii i заходилися складати проповiдi. Я знаю, що всi цi подробицi не дуже цiкавi, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цiлком розпоряджаючись часом i самими собою в такому нiжному вiцi, ми зовсiм не вiдчували потреби зловживати своею свободою. Ми так мало потребували товаришiв, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на iхнi iгри без будь-якоi заздростi, навiть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала нашi серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростiшi речi давали нам втiху.

Бачачи нашу нерозлучнiсть, на нас звернули увагу, тим паче, що мiй кузен був дуже високий, а я малий на зрiст, i ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фiгура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода i очевидна слабкiсть викликали насмiшки iнших дiтей.