Сповідь

Йому здавалося, що вiн бачить ii в менi, але вiн не мiг забути, що я ж i вiдiбрав ii в нього; коли вiн цiлував мене, з його зiтхань i судорожних обiймiв я вiдчував, що до цих пестощiв домiшуеться й гiркий жаль, роблячи iх ще нiжнiшими. Коли вiн хотiв поговорити зi мною про матiр, я вiдповiдав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – i самi цi слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив вiн зi стогоном, – поверни ii менi, утiш мене, заповни порожнечу в моiй душi. Хiба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моiм сином?» Вiн помер через сорок рокiв пiсля ii кончини на руках своеi другоi дружини, але з iм’ям першоi на устах i з ii образом в серцi.

Ось якi люди дали менi життя. З усiх небесних дарiв, що дiсталися iм, вони передали менi лише чутливе серце, але цей дар, що був iхнiм щастям, став для мене нещастям усього життя.

Народився я вмираючим, мене майже i не сподiвалися зберегти. Я принiс у собi зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дае менi передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокiше iнакше.

Одна з батькових сестер урятувала мене своiм турботливим доглядом. Тiеi митi, коли я пишу цi рядки, вона ще жива; у вiсiмдесят рокiв вона доглядае чоловiка, який молодший за неi, але виснажений пиятикою. Люба тiтонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, i дуже засмучений, що не можу на схилi ваших днiв вiддячити нiжними турботами за тi пiклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жаклiна теж iще жива, дужа i здорова. Руки, якi вiдкрили менi очi при народженнi, закриють менi iх пiсля смертi.

Я навчився почувати ранiше, нiж думати, – це спiльна людська доля. Я пiзнав ii на собi, як нiхто iнший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести рокiв. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про свое враження вiд першого читання: саме тодi я почав усвiдомлювати себе. Матiр моя залишила таку-сяку бiблiотеку, i якось пiсля вечерi ми з батьком почали читати. Спочатку батько хотiв лише запропонувати менi цiкавi книжки для вправляння в читаннi, але незабаром нам стало так цiкаво, що ми читали по черзi не вiдриваючись i проводили за цим заняттям цiлi ночi.

Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кiнця. Інодi батько, почувши пiд ранок щебетання ластiвок, говорив збентежено: «Ходiмо спати; я ще бiльша дитина, нiж ти».

Завдяки такiй небезпечнiй методi я не лише швидко навчився вiльно читати, а й набув рiдкiсного для свого вiку знання про пристрастi. Я не знав про те, що породжувало вже знайомi менi почуття.