Сповідь

Любов до уявного свiту i легкiсть, з якою я в нього переносився, остаточно вiдвернули мене вiд мого оточення i зумовили мою схильнiсть до самотностi, якiй з того часу я i залишаюся вiрний. Надалi ми не раз побачимо дивнi наслiдки такоi схильностi, такоi мiзантропiчноi i похмуроi на зовнiшнiй погляд, але що насправдi походить вiд надто прихилистого, надто люблячого, надто нiжного серця, яке, через неможливiсть знайти собi подiбних серед тих, що живуть, змушене живитися химерами. Зараз менi досить лише вiдзначити витоки i першопричину цiеi схильностi, яка змiнила i зменшила моi пристрастi за допомогою них самих i зробила мене лiнивим до дii через надмiрну палкiсть бажань.

Так, у постiйнiй тривозi i незадоволеностi всiм i самим собою, я дiйшов свого шiстнадцятирiччя, не люблячи своiх занять, не радiючи своему вiку, не вiдаючи нiчого про предмет бажань, що мучили мене, плачучи невiдомо про що, зiтхаючи невiдомо про кого, нiжно лелiючи своi химери i не бачачи навколо себе нiчого, гiдного iх замiнити.

Щонедiлi пiсля церкви товаришi кликали мене розважитися разом з ними. Я охоче ухилявся б, якби мiг, але, почавши грати з ними, захоплювався i заходив далi за iнших, стаючи непохитним i нестримним. Такий я був завжди. Пiд час наших замiських прогулянок я йшов уперед, не думаючи про повернення, аж поки менi нагадували про це iншi. Двiчi менi доводилося опинятися таким чином перед зачиненою мiською брамою. Зрозумiло, як менi дiставалося наступного дня, а вдруге менi обiцяли такий прийом у разi повторення, що я вирiшив бiльше не ризикувати.

Але цей такий жахливий третiй раз усе ж таки стався. Мою пильнiсть обдурив клятий капiтан Мiнутолi, який зачиняв свою браму на пiвгодини ранiше за iнших. Я повертався з двома товаришами. Не дiйшовши пiвлье до мiста, я почув звуки вечiрньоi зорi, прискорив крок, почув бiй барабанiв i побiг щодуху. Я здалеку побачив солдатiв на посту i, задихаючись, мчався до них так, що серце виплигувало з грудей.

Я намагався кричати iм, але груди менi здавило. Було надто пiзно. Менi залишалося двадцять крокiв, коли я побачив, як пiднiмають перший мiст. Я здригнувся, побачивши в повiтрi його жахливi роги, похмурi й фатальнi провiсники неминучоi долi, що чекала на мене з цiеi митi.

У першому пориваннi вiдчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Моi товаришi лише посмiювалися, змирившись зi своiм нещастям. Змирився зi своею долею i я, але iнакше.