Сповідь

Але пiд тиском Понвера i голоду, що загрожував менi, i ще тому, що менi подобалося вирушати в мандри з певною метою, я пiшов у Ансi, хоча й не без почуття гiркоти. Я мiг легко дiстатися туди за день, але не поспiшав i провiв у дорозi три днi. Побачивши обiч шляху який-небудь замок, я негайно до нього завертав, певний, що на мене чекае там пригода. Я не наважувався входити до замкiв чи стукати у дверi, я просто починав спiвати пiд найпривабливiшим, на мiй смак, вiкном i дуже дивувався, коли пiсля всiх моiх старань не виходили анi панi, анi панночки, зачарованi красою мого голосу i змiстом моiх пiсеньок.

А я ж знав силу-силенну чарiвних пiсеньок, яких навчили мене товаришi, i чудово спiвав!

Нарештi, я побачив панi де Варенс. Ця мить визначила всю мою вдачу, i я не можу торкнутися його лише мимохiдь. Менi йшов шiстнадцятий рiк. Будучи не красенем i невисокого зросту, я вiдзначався гарною статурою, у мене були красивi ступнi, стрункi ноги, вiдкрите жваве обличчя, маленький рот, чорнi брови i волосся, а очi, хоча й маленькi i глибоко посадженi, виблискували вогнем, що кипiв у моiй кровi.

На жаль, нiчого цього я не знав. Якщо менi й доводилося в життi згадувати про свою зовнiшнiсть, то лише тодi, коли вже пiзно було нею скористатися. Моя юнацька боязкiсть посилювалася соромливiстю люблячоi натури, що завжди боялася комусь не сподобатись. До того ж, маючи цiлком розвинений розум, я не бував у товариствi i не знав гарних манер, а всi моi знання не лише не замiнювали iх, але ще бiльше бентежили мене, даючи вiдчути, як багато менi бракуе.

Отже, боячись не справити гарного враження, я вирiшив показати себе iнакше i написав красномовного листа в ораторському стилi, перемiшавши книжковi фрази з висловами пiдмайстрiв i намагаючись здобути прихильнiсть панi де Варенс. У конверт зi своiм листом я вклав лист Понвера i пiшов на цю жахливу зустрiч. Але я не застав панi де Варенс, менi сказали, що вона тiльки що пiшла до церкви. Це була Вербна недiля 1728 року. Я побiг за нею слiдом, побачив, наздогнав, заговорив…

Нiколи не забуду цього мiсця, з того часу я часто поливав його сльозами i вкривав поцiлунками.

І чому я не можу обнести золотою огорожею цю щасливу мiсцину i привернути до неi шанувальникiв з усiеi землi? Той, хто шануе пам’ятники спасiння людей, мусить наближатися до неi не iнакше, як навколiшках!

То був прохiд за ii будинком, мiж потiчком i стiною двору. Вiн вiв через потайнi дверi до церкви францисканцiв.