Сповідь

Чи то я здавався iй надто юним, чи то вона не вмiла зробити перший крок, чи то серйозно хотiла бути розважливою, але вiч-на-вiч зi мною вона поводилася стримано.

Це мене не вiдштовхувало, але бентежило, а чому – я не знав. Хоча я не вiдчував щодо неi тiеi справжньоi i нiжноi поваги, яку почував до панi де Варенс, я бiльше нiяковiв i не мiг поводитися з нею так само вiльно. Я розгублювався, тремтiв, не наважувався поглянути на неi, не наважувався дихати поряд з нею, i при цьому бiльше, нiж смертi, боявся розлучитися з нею.

Я жадiбно пожирав очима все, що вдавалося розгледiти непомiтно: квiти на платтi, кiнчик гарненькоi нiжки, пружну бiлу руку вiд рукавички до краю рукавчика, шкiру, що виднiлася iнодi мiж викотом плаття i шийною хусточкою. Одне враження посилювало iнше. Милуючись тим, що дозволялося бачити, i навiть дечим бiльшим, я вiдчував, як у мене темнiло в очах, стискало груди, дихання утруднювалось, я вже заледве давав раду з ним i лише намагався зiтхати безшумно, що було непростою справою в тiй цiлковитiй тишi, в якiй ми нерiдко перебували. На щастя, панi Базиль, зайнята своею роботою, не помiчала, як менi здавалося, моiх зiтхань. Та часом я помiчав, що ii хусточка, мабуть, iз симпатii, починала поривчасто тремтiти на грудях. Це небезпечне видовище остаточно губило мене, i коли я вже бував готовий поступитися своему пориву, вона раптом зверталася до мене з якими-небудь спокiйними словами, що миттево змушувало мене схаменутися.

Кiлька разiв менi довелося побачити ii так одну, але жодне слово, жоден жест, навiть жоден надто виразний погляд не виявив мiж нами анi найменшого розумiння.

Таке становище, дуже болiсне для мене, проте, давало менi чудовi хвилини, i в простотi свого серця я ледве мiг збагнути, чому ж я так мучився. Мабуть, цi короткi побачення вiч-на-вiч подобалися i iй; принаймнi вона часто давала до них привiд, цiлком безпричинно з ii боку, судячи з того, як вона тримала себе на них i змушувала мене тримати себе.

Одного разу, коли вона, втомившись вiд дурних мудрувань прикажчика, пiднялася до своеi кiмнати, я був у заднiй частинi крамницi, все чув, поквапився закiнчити свою роботу й пiшов за нею.

Дверi до ii кiмнати залишалися прочиненими, i я увiйшов непомiченим. Вона вишивала бiля вiкна, сидячи спиною до дверей, i не могла нi бачити, як я увiйшов, анi чути мене через шум возiв, що долинав з вулицi. Одягалася вона завжди красиво, але того дня ii вбрання було майже кокетливим.