Сповідь

Але, хоча вона була розважлива i з природи добра, вона все ж таки була iталiйкою, тобто мала характер чутливий i мстивий. І менi здаеться, вiн не мав рацii, застосовуючи до неi такi методи, якi здатнi були якраз i накликати на нього те саме нещастя, якого вiн побоювався.

Отак закiнчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тiею вулицею двiчi чи тричi, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескiнченно жалкувало мое серце. Але замiсть неi я бачив лише ii чоловiка та пильного прикажчика, який, угледiвши мене, виразно погрожував менi крамничним аршином.

Зрозумiвши, що мене пiдстерiгають, я занепав духом i бiльше вже там не з’являвся. Тодi я вирiшив бодай вiдвiдати покровителя, якого панi Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподiваючись на випадкову зустрiч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарештi, iншi подii позбавили мене приемних спогадiв про панi Базиль, i незабаром я зовсiм забув про неi – так, що у мене, такого ж простого й недосвiдченого юнака, як i ранiше, не залишилось навiть потягу до гарних жiнок.

Тим часом ii щедрiсть дещо поповнила мiй убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жiнка, вона бiльше турбувалася про чистоту, нiж про ошатнiсть, i про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мiй блиск. Одяг, у якому я прибув iз Женеви, ще не зносився, i вона додала до нього лише капелюх i трохи бiлизни. У мене не було манжетiв, але вона менi iх не дала, хоча менi й дуже того хотiлося. Вона вдовольнилася тим, що дала менi змогу бути охайним, i, поки я був у ii товариствi, менi не доводилося нагадувати про це.

Незабаром пiсля моеi катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене мiсце i що мене хоче бачити одна знатна панi. Я вiдразу ж уявив, що починаеться моя пригода у вищому свiтi, бо я завжди повертався до цих мрiй. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподiвався. Мене вiдвiв до цiеi панi слуга, який iй про мене i розповiв. Вона розпитала мене i гарненько розглянула.

Мабуть, я справив на неi непогане враження, i мене вiдразу взяли до неi на службу, але зовсiм не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж лiврею, що й у решти прислуги, едина вiдмiннiсть полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а менi iх не дали. На лiвреi не було галунiв, i вона могла зiйти за звичайне мiське вбрання. Ось чим закiнчилися моi великi надii.

Графиня де Верселлi, до якоi я став на службу, була бездiтною вдовою.