Сповідь

Я побiг у глиб пiдземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки i чоловiчий голос невiдступно йшли за мною. Я покладався на темряву i раптом побачив свiтло. Я затремтiв i кинувся вперед. Шлях менi перегородила стiна. Тiкати далi було неможливо, залишалося лише чекати на мiсцi на вирiшення своеi долi. За мить мене наздогнав i схопив високий чоловiк з пишними вусами, у крислатому капелюсi i з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жiнок, що озброiлися держаками вiд мiтел, серед яких я помiтив i маленьку пустунку, що виказала мене, – iй, напевно, хотiлося розгледiти мое обличчя.

Чоловiк iз шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозумiло, що готовоi вiдповiдi у мене не було. Але тiеi критичноi митi менi вдалося, зiбравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну iсторiю. Я благав його зглянутися над моiм вiком i становищем, сказав, що я молодий iноземець знатного походження, який утратив розум, що я втiк з рiдноi домiвки, бо мене хотiли посадовити пiд замок, i я загину, якщо про мене стане вiдомо, але, якщо вiн вiдпустить мене, я напевне зможу коли-небудь вiддячити йому за його доброту.

Усупереч сподiванню, моi слова i мiй вигляд подiяли: страшний чоловiк розчулився i, прочитавши менi коротку нотацiю, вiдпустив мене, нi про що бiльше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дiвчина i старi жiнки, я зрозумiв, що цей чоловiк, який так мене налякав, зробив менi послугу, i, коли б я попався в iхнi руки, так легко не вiдбувся б.

Я чув, як вони щось невдоволено бурмотiли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловiк не збираеться вдаватися до шаблi, я цiлком упевнився, що сила i спритнiсть урятують мене вiд iх зброi.

Через кiлька днiв, проходячи по вулицi з молодим абатом, моiм сусiдом, я здибався з чоловiком iз шаблею. Вiн упiзнав мене i глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його свiтлостi не варто братися за колишне».

Вiн нiчого не додав до цього, i я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душi за скромнiсть. Очевидно, клятi баби присоромили його за легковiр’я. Хай там як, вiн хоч i п’емонтець, а був добра людина, i я завжди згадую про нього з вдячнiстю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто iнший на його мiсцi знеславив би мене, аби лише посмiшити присутнiх. Ця пригода, хоча й не мала наслiдкiв, надовго повернула менi розсудливiсть.