Сповідь

Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати ii слова, позначенi розумом, почуттям, чеснiстю. Мое честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу iй i не виходило за межi моiх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо ii лакей на хвильку вiдходив вiд ii стiльця, я миттю займав його мiсце. В iнший час я стояв проти неi, намагаючись прочитати в ii очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змiнити iй тарiлку.

Чого б я тiльки не зробив, щоб вона зволила наказати менi що-небудь, поглянути на мене, сказати менi хоч слово! Але марно.

Мене принижувала думка, що я нiщо в ii очах, що вона навiть не помiчае моеi присутностi. Але одного разу, коли ii брат, що iнодi звертався до мене за столом, сказав менi щось не надто приемне, я вiдповiв йому так тонко i так вишукано, що вона звернула на це увагу i нарештi подивилася в мiй бiк. Цей швидкоплинний погляд кинув мене у захват. Наступного дня менi випала нагода заслужити ii погляд удруге, i я цим скористався. Давали обiд, де я вперше з великим здивуванням побачив, що метрдотель прислуговуе в капелюсi i зi шпагою при боцi. Мимохiдь розмова торкнулася девiзу дому Солярiв, що красувався на гобеленах разом з гербом: «Tel fiert qui ne tue pas». Оскiльки п’емонтцi зазвичай не великi знавцi французькоi мови, хтось вирiшив, що знайшов у цьому девiзi граматичну помилку, i сказав, що в словi «fiert» зовсiм не треба писати «t».

Старий граф де Гувон збирався вiдповiсти, але, кинувши погляд на мене, помiтив, що я усмiхаюся, не смiючи нiчого сказати.

Вiн наказав менi говорити. Тодi я сказав, що не вважаю «t» зайвим, що «fiert» – стародавне французьке слово, яке походить не вiд «ferus», що означае «гордовитий, загрозливий», а вiд дiеслова «ferit», що означае «ранить, розбивае», i тому девiз, як менi здаеться, говорить не «Той загрожуе…», а «Той ранить, хто не вбивае».

Усi мовчки дивились на мене i переглядались.

Я в життi не бачив подiбного подиву. Але мене особливо потiшив вираз задоволення на обличчi мадемуазель де Брей. Ця горда особа удостоiла мене ще одного погляду, який вартий був першого, а потiм, спрямувавши очi на свого дiдуся, вона, здавалося, з деяким нетерпiнням чекала, щоб вiн похвалив мене. І вiн справдi похвалив мене, так щиро i з таким задоволеним виглядом, що всi присутнi хором долучилися до нього.