Сповідь

Прикрий випадок позбавив нас клопоту: бiля Брамана водограй розбився, i саме вчасно, бо ми обидва вiдчували, не наважуючись у цьому признатися, що вiн почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще бiльше веселощiв, i ми вiд душi реготали зi своеi легковажностi, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг i черевики зносяться, i думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свiй гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як i почали, але стали дещо прямiше рухатися до мети, до якоi пiдштовхував нас помiтно схудлий гаманець.

У Шамберi я почав замислюватися, але не про свiй безглуздий вчинок, бо, як нiхто, умiв швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у панi де Варенс, оскiльки своею домiвкою я вважав саме ii дiм. Я писав iй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зi мною поводились, i, радiючи за мене, дала менi кiлька слушних порад щодо того, як я повинен вiдповiдати на добре ставлення до себе.

Вона вважала мое щастя забезпеченим, якщо тiльки я сам з власноi вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Менi й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на порiг, але я побоювався, що завдав iй прикрощiв, боявся ii докорiв, гiрших для мене, нiж злиднi. Я вирiшив стерпiти все мовчки i зробити все можливе, щоб розрадити ii. У цiлому свiтi бачив я тепер тiльки ii: життя без ii ласки здавалося менi неможливим.

Та найбiльше мене турбував мiй супутник: я не хотiв обтяжувати панi де Варенс пiклуванням ще й про нього, але боявся, що менi нелегко буде спекатися його. Я пiдготував нашу розлуку, виявивши до нього холоднiсть в останнiй день. Цей дивак чудово зрозумiв мене; вiн був божевiльним, але не дурнем. Я думав, що вiн засмутиться моею непостiйнiстю, але помилився – мого товариша Бакля нiщо не могло засмутити. Тiльки-но ми увiйшли в Ансi, як вiн сказав менi: «Ось ти i вдома», поцiлував мене на прощання, крутнувся на однiй нозi i зник.

Я бiльше нiколи нiчого не чув про нього. Наше знайомство i дружба тривали близько шести тижнiв, але наслiдки iх триватимуть усе мое життя.

Як калатало мое серце, коли я пiдходив до будинку панi де Варенс! Ноги менi пiдломлювались, в очах потемнiло, я нiчого не бачив, нiчого не чув i нiкого б не впiзнав. Я мусив кiлька разiв зупинитися, щоб перевести дух i трохи оговтатись.