Проби. Вибране

Проте вiн попускае тому, хто чинить йому опiр. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаемось i вiдступаемо, ми накликаемо на себе загибель. Як мiцнiше тiло в атацi, коли воно все зiбране й туге, мов стиснута пружина, так i наша душа.

Але перейдiмо до прикладiв, цiеi пiдсобки для тих, хто худосилок, як-от я, i ми побачимо, що зi стражданням виходить так, як iз самоцвiтами, якi яскрiють яснiше чи тьмянiше, залежно вiд того, в якi обiдцi iх заправити. Страждання забирае у нас стiльки мiсця, скiльки ми йому вiдводимо.

Вони зазнають страждання настiльки, – зазначае святий Августин, – наскiльки йому пiддаються. Ми бiльше вiдчуваемо надтин ланцетом, нiж десять уколiв шпадою в запалi битви. Полiжничi болi як лiкарi, так i сам Бог мають за стражденнi, i пологи для нас неабияка подiя. Тим часом у багатьох народiв з ними зовсiм не рахуються. Я не кажу вже про лакедемонянок – вiзьмiмо швейцарок, дружин наших пiшакiв – яка мiж ними рiзниця? Жодноi! Тьопаючи за чоловiками, вони несуть за плечима дитятко, яке ще вчора носили в черевi. А отi зателепанки-циганки, якi вештаються мiж нами? Вони подаються до найближчого струмка, аби скупати нарожденця i самим помитися. Я вже поминаю тих гультяйок, якi раз по раз народжують дiток – народжують так само потаенцi, як потаенцi iх i зачали. Згадаймо лишень гарну i шляхетну жону Сабiна, римського патрицiя, яка, щоб не завдавати клопоту iншим, перетерпiла сама, без помочi, без крику та зойку народження двох близнюкiв. Простий хлопчина лакедемонян, укравши лиса (адже вони бiльше боялися ганьби за невмiлу крадiжку, нiж ми кари за неi) i сховавши його пiд плащем, стерпiв, щоб звiр прогриз йому живота, але не виказав себе. Інший, вимахуючи кадилом на жертвоприносини i вкинувши собi жаринку в рукав, спалив тiло аж до кiстки, боячись порушити сакрамент. У тiй-таки Грецii можна було бачити чимало семирiчних хлопчакiв, якi, вiдданi, за тамтешнiми звичаями, на пробу мужностi, терпiли, не кривлячись, аж поки iх зашмагали на смерть. Цицерон бачив хлоп'ят, якi, подiленi на два гурти, билися, пускаючи в хiд кулаки, ноги, ба навiть зуби, аж до зомлiння, волiючи загинути, нiж визнати себе переможеними. Звичаю нi за що не перебороти натури; вона непереможна; але ми занапастили наш дух примарами, насолодами, неробством, розпещенiстю, ледацтвом i, прибивши його, знепутили ще й нашими забобонами i поганими навичками. Цицерон. Тускуланськi розмови, V, 17.