Проби. Вибране

Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо вiдчуваеш його надто сильно; вiн покладе край чи собi, чи тобi. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, вiн тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбiльшi болестi кiнчаються смертю, малi дають нам вiдвести дух i перепочити, а над середнiми ми пануемо, отож можемо iх терпiти, поки вони стерпнi; якщо ж нi, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першоi-лiпшоi хвилини пiти з нього, як iдемо з театру. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, І, 15.

Якщо бiль зазвичай здаеться нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаенi черпати головне вдоволення з душi i не досить спираемося на неi як на едину i можновладну панi нашого стану i нашого побуту. Тiло наше влаштоване на один роб i зроб. А душа мiнлива та розмаiта i нагинае до себе i до будь-якого свого стану вiдчуття нашого тiла та решту його вiдрухiв. Ось чому треба вивчати й дослiджувати ii i вiдкривати в нiй прихованi потужнi пружини. Нема таких правил, анi приписiв, анi сили, якi могли б устояти проти ii нахилу та вибору.

У неi тисячi найрiзноманiтнiших способiв, тож дозволимо iй один, потрiбний для нашого спокою i безпеки, i тодi ми не лише уникнемо недолi, а навiть, стражденнi та зболенi, зможемо, як вона того побажае, вдарити лихом об землю.

Вона вмiе геть усе повернути собi на пожиток: омани та сни служать iй справно як щира правда, вiдганяючи вiд нас небезпеку i неспокiй.

Легко бачити, що тiльки жало нашого розуму загострюе як нашi муки, так i iншi розкошi.

Тварини, в яких свiдомiсть ледь жеврiе, дають своему тiлу вiльно, у природжений спосiб, а отже, i сливе однаково для кожноi породи виявляти iхнi чуття, як це нам видно з шаблонноi низки iхнiх рухiв. Якби ми не стримували в наших руках i ногах природженого маху, нам було б вiд цього куди лiпше, бо природа надiлила iх докладним i помiркованим чуттям того, що дае насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всiм i однакове для всiх. Та оскiльки ми виборсуемося iз законiв природи, вiддаючись на непогамовану сваволю нашоi уяви, то принаймнi намагаймося схиляти ii у приемнiший бiк.

Платон остерiгаеться нашоi надмiрноi чутливостi до болю та розкошiв, бо вона надто прив'язуе душу до тiла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливiсть надто вiдривае i вiдлучае iх одне вiд одного. Як ворог, помiтивши, що ми показали спину, ще бiльше навiснiе, так i бiль, вiдчувши наш страх перед ним, робиться ще лютiшим.