Поезія (1837 - 1847)

Часом сонна розмовляе,

Подушку цiлуе…

Мати спершу смiялася.

Думала ? жартуе,

Потiм бачить, що не жарти.

Та й каже: «Мар’яно!

Треба буде старостiв ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла, нiвроку,

Уже й дiвувала;

Я вже думаю, що, бачиш…»

Насилу сказала.

«Що вже й замiж, коли тее…»

«А за кого, мамо!?»

«Хто вподоба, тому й оддам».

Спiвае Мар’яна:

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, мое серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакуе,

Грошi заробляе,

А молодий мене любить,

Долi не шукае.

Не шукае, не блукае

Чужими степами:

Своi воли, своi вози,

А мiж парубками,

Як макiвка меж квiтками,

Цвiте, розцвiтае,

Мае поле, мае волю,

Та долi не мае.

Його щастя, його доля —

Моi чорнi брови,

Довгi вii, карi очi,

Ласкавее слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, мое серце,

Та за молодого».

«Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

«Умру, серце-мамо,

За сотником Іваном».

«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш дiток годувати».

«Пiду в найми, пiду в люди,

А за сотником не буду».

«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

Заплакала, заридала

Сердешна Мар’яна.

«За старого… багатого…

За сотника Івана…» —

Сама собi розмовляла,

А потiм сказала:

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дiвувала.

Бо ти мене не пускала

Вранцi до криницi,

Нi жита жать, нi льону брать,

Нi на вечiрницi,

Де дiвчата з парубками

Жартують, спiвають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко менi. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала,

Дала карi очi?

Ти все дала, тiлько долi,

Долi дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

А Мар’яна за сльозами

Ледви вийшла з хати.

II

«Ой гоп, не пила,

На весiллi була,

До господи не втрапила,

До сусiда зайшла,

А в сусiда

До обiда

В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох

Завертали в горох,

І в коморi i надворi

З нежонатим удвох

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

Ой гоп, не сама —

Напоiла кума

І привела до господи.

Не побачив Хома.

Хомо, в хатi

Ляжем спати.

Хоми дома нема.